Приходить до мене, власне, знову почала приходити, й ота дівчина, яку я, можливо, собі придумав і щоразу пробираюся до неї через заповнену людьми-тінями безконечну залу й завжди знаходжу в тому-таки кутку за пасматою шторою; тут вона незмінно сиділа на канапі, застеленій пасмастою рядниною, й зустрічала мене всмішкою. Я підходив до неї, вклякав і цілував їй коліна, згортуючи зі стегон зелену сукенку, а вона гладила мені волосся, і нічого більше я не бажав, тільки б протягти ті хвилини найдовше, адже тут, біля її колін, відчував, що лагіднію, впокорююся, затихаю і зовсім не збурююся.
— Я хочу тиші, — шепочу, вдихаючи аромат тих колін, — такої, як ледве вкочена трав’яна дорога.
— Знову говориш красиво, — відповідає вона. — Це стиль учительок української літератури: калинова мова, каштанові почуття! Не хочу нічого фальшиво-красивого.
Макс дивився на неї, як прошак на щедрого жертводавця.
— А що хочеш?
— Любові, любові — і тільки!
— По-моєму, я тебе люблю.
— А по-моєму, ти мене просто вигадуєш, — сказала вона. — Бо в житті насправді немає нічого поетичного, а ти його вигадуєш, бо дівоча поетичність — це тільки екзальтація, потрібна їм для того, щоб діяти на чоловічу глупість, — от ви й розпускаєте вуха й відвішуєте губу. Насправді жінки утилітарно практичні, а їхнє бажання любові — це натуральний потяг і бажання утвердитися біологічно. Коли так не стається, вони мучають себе і світ, а зрештою руйнуються.
— Ти як оракул-пітія в Дельфійському храмі, — сказав Макс іронічно.
— Бо я і є оракул-пітія, — сказала вона, тонко всміхаючись.
— Ясно, — сказав Макс. — Ти із навіжених, котрі цікавляться всілякою чортівнею, тібетською медициною, гіпнозом, хіромантією, буддизмом, НЛО, неприродними явищами, зодіаками, лікарськими травами, сонниками, оракулами — всім одразу чи всім потрошку, тобто, як багато хто, витворюєш із себе нестандартний стандарт, щоб пудрити якомусь кретину, як я, мозок, чи так?
— Так, — сказала вона, все ще таємничо всміхаючись. — І знову хочу повторити, що вже казала. Біда твоя в тому, що хочеш усе зрозуміти. А все зрозуміти — це смерть.
— Хочеш; сказати… — спитав Макс запально.
— Еге ж, хочу сказати, що наша з тобою любов також неприродна, бо вона не з життя, а з смерті.
Макс замотав головою, запаморочилася вона йому.
— Нічого не розумію, — сказав він. — Хочеш сказати, що любов — це політ нетлі на свічку чи пожирання квіткою комара, що до неї прилетів?
— Так говорить Надин чоловік, — сказала дівчина.
— То, може, любов — це нудне повторювання, після якого виникає почуття порожнечі?
— Так говорить Лєнин чоловік, — сказала дівчина.
Тоді Макс заплющив очі, відштовхнувся від її колін і застогнав:
— Мені болить голова! Мені розвалюється голова. Я не хочу більше нічого придумувати і нікого не буду ані любити, ані ненавидіти. Я хочу спокою, пітіє! Хочу тиші, хочу безділля, хочу краси, хочу дивитися на свій чи твій сад, хочу йти по зарослій травою дорозі, хочу закусити стебло трави й відчувати в роті її теплий смак.
Макс почав знову горнутися до тих м’яких, еластичних і прохолодних колін. Різко розхиляв їх і побачив залізні двері у стіні. Він розчинив їх і ввійшов у темний, теплий, вогкий сутерен, по якому довго блукав. Потім зупинився, бо побачив, що шлях роздвоюється. Рушив праворуч — так велять закони руху. Тут потрапив у печеру, залиту смарагдовою водою і з великою кількістю вигадливо привішених сталактитів. Тут не було тьмаво, бо світилася вода і сталактити. Макс заплющив очі й побачив візію того-таки гігантського Ліниного ліжка. Там лежало голе, розіп'яте тіло чоловіка: може, це був Лінин чоловік, той утеклий, може, Надин чи Лєнин, а може, то був він… Три сирени сиділо на бильцях того ліжка і співали, а чоловік метався і сіпався, щоб розірвати пута. Обличчя у нього було спотворене від нелюдської муки, а з ран на тілі сочилася кров. І Максові стало страшно дивитися на ті муки, але не міг він і не дивитись. Той чоловік народжував зі своєї голови жінку, найчудовішу в світі й наймудрішу. Голова його розкололась, як розколюється гора— вулкан, і звідти виступила чудова, золотокоса і золототіла істота, струснула пишним волоссям і засміялась.
Я розплющився. Був — як Іона в череві кита і здивовано роззирався: чи народжуся я у світ удруге? А коли народжуся, то це радість для світу чи смуток? Чи буду в ньому розумний, чи дурний? Чи буду в ньому добрий, чи лихий? Чи понесу в нього глупість, вищу усілякої мудрості, чи мудрість, нижчу всілякої глупоти?
Я вдруге розплющив очі, хоч, здається, вони в мене й не були заплющені, — за вікном ішов дощ. Стукотів об піддашки, скло вікон, об площину балкона. Шамотів, шепотів, глухо лопотів, а за стіною заливисто плакала дитина.
Натужно звівся з ліжка й підійшов до вікна. Розсунув пасмату штору й побачив порожній хідник, мокрий і лискучий, по ньому йшла під пасматою парасолею якась жінка. Це мене незвідь-чому схвилювало, і я хотів вискочити до неї, бо в тій постаті мені побачилося щось знайоме, щось від тієї дівчини-пітії з Дельфійського храму. Але я не вчиняю безглуздих дійств. Більше того, я не вмію приставати до самотніх жінок, котрі йдуть порожніми хідниками. Окрім того, я тверезий і розсудливий чоловік, отож тільки всміхнувся на той порух у собі, хоч, може, то й справді була моя дівчина зі сну. Я стояв біля вікна, тримаючись за пасмату штору, й дивився на паруючий асфальт. Через калюжі з шумом проїжджали автомобілі, а за забризканим склом кабін вгадувалися людські обличчя. Жінки під пасматою парасолею не було, хідник знову порожній. У цей час задзвонив телефон.
— Привіт, — сказав мій колишній однокласник Михайло. — Тут у нас невеличка оказія, може, прийдеш?
— Дощ, — сказав я, — і мені зовсім нікуди не хочеться йти.
— Раджу прийти, — сказав таємниче Михайло, — в нас має бути одна дуже симпатична дівчина, яка, на жаль, без кавалера.
Я закусив губу й мовчав.
— Ти чуєш мене? — спитав Михайло.
— Так, — мовив нарешті я. — Здається, я прийду…
Історія п’ята.
Манекен
1
Не відаю, що мені сталося. Здавалося, довго перебував у мороку, а може, став його неодушевленою частиною — і от прокинувся. Стояв у вітрині цілком в ідіотській позі, на мені були сорочка, штани і джемпер, притому цілком пристойні, бо непристойних речей на вітрину не виставляють; побіч стояла манекенка, так само цілком пристойно одягнена, і я сказав їй кілька привітальних слів; але те, що сталося, було тільки зі мною, бо манекенка й бровою до мене не повела, а коли я торкнувся до неї, виявив, що це таки холодна лялька, опудало до одежі, а не жива істота; єдине, що мене в цій історії здивувало, — її обличчя було напрочуд мені знайоме, тобто це була не безлика й бездушна маска, як це трапляється часто, а майже живе обличчя, яке я не тільки десь бачив (як це було з чоловіком на дорозі чи з дівчиною-пітією), а біля якого досить близько жив. Зрештою, з того можна було б і не дивуватись, адже я й справді простояв тут опудалом, у цій вітрині, бозна-скільки часу, отож і мав коли призвичаїтися до своєї сусідки, хай ми були й бездушні істоти. А може, подумалося мені, не такі вже бездушні, мали образ людський, отож, гадалося мені, не може бути, щоб, здобувши форму, ми не взяли від людей їхньої суті чи змісту, тобто щоб не стали тими, ким нас зробив Майстер; зрештою, чи не так само був колись створений Богом Адам? По той бік од манекенки стояв ще один чоловік, але й він виявився бездушним бовваном, хоч і його обличчя було мені конче знайоме, так, ніби я з цим чоловіком не мирився чи принаймні він мене дратував. "Чи не з-за цієї жінки?" — подумав я не без іронії, бо тут і справді міг вийти банальний любовний трикутник, адже ми були зачинені разом у досить локальному просторі: одна жінка й два чоловіки, а в такій ситуації чого сподіватися доброго, суперництво між чоловіками обов’язково має виникнути, ба й змагання.