З Лєною Макс також опинився на тому-таки величезному, на цілу кімнату Ліниному двоспальному ліжку, але цього разу довідався, хто його для них склав, — зробив це покірливий Лєнин чоловік; він навіть ложе охайно застелив, збив подушки, а тоді скромно відійшов, а може, десь сів у куточку, щоб бути в пригоді, коли щось його жінці забагнеться. Але Макс із Лєною зовсім на нього не зважали, принаймні Лєна; обхопивши Макса руками й ногами й важко дихаючи, вона прошелестіла Максові на вухо:
— Не зважай на нього, він нешкідливий.
Макс так і вчинив, зрештою, не міг чинити інакше, був-бо ніби розтоплений, тобто і його, й Лєнине тіло стало ніби розігріта сонцем смола чи в’язке тісто, яке вминається, коли його тиснуть і мнуть, і здіймається, коли його відповідно стискують. Отож тісто їхніх тіл змішувалось, як шарове, вони замішувалися одне в одного, спліскувалися, ставали грудою, яка стягувалася чи розтягувалась, а на все це спокійно й покірливо дивився, сидячи на ослінці в кутку кімнати, Лєнин чоловік, очі його були печальні, а на вустах лежала вибачлива посмішка. Макс сам собі не належав, нога його була зліплена в одне з ногою напарниці і простягалася кудись у глибінь кімнати, рука вклеїлась у її спину, отак вони посплітались, а подекуди зрослися, і по них котилася їхня з’єднана кров. Макс відчував у собі її груди, її вуста, натомість уливався єством у її єство — це було якесь солодко-нудотне відчуття, бо Макс уростав у неї, крім усього, ніби кущ ріс, ріс десь у безмежних глибинах, наділяючи той кущ власним соком, напиваючись водночас і соком того куща. Лєна щось шепотіла, як шепоче листя, а може, це щось шепотів Макс, щось, здається, стидомирне, брутальне, непристойне; якийсь страх прокидавсь у ньому; очевидно, боявся, що з’єднання їхніх тіл уже більше, як буває в сіамських близнюків, що вони вже ніколи не зможуть роз’єднатися, що він пропадає в ній так само, як пропадає вона в ньому (ні, це був не сон, а якесь несусвітнє безумство, з якого я ледве вирвався) і то через щасливу нагоду, бо Лєна раптом згадала, що забула віднести начальниці статті, які вона завершила редагувати, отож панічно зірвалась із ліжка, так само, як і Надя, побігла, світячи засмаглим тілом до кабінету редакторки, а Макс лежав розтрощений і розбитий, ніби його порубали, а члени порозкидали по різних кутках гігантського Ліниного ліжка.
— Нічого страшного, — сказав йому Лєнин чоловік, збираючи його розкидані руки й ноги й притуляючи їх до тіла, при цьому він дмухав на місце з’єднання і вуди Максові миттю до тіла приростали. — В мене воно так завжди. Одне й те ж саме.
Він сів біля Макса на краю ліжка й понурився.
— Що значить одне й те ж саме? — спитав Макс, поступово приходячи то тями.
— Відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік. — Завжди з таким захопленням та віддачею все це переживаєш, а потому — ніби воду у ступі товк.
— Через це ви й бездітні? — спитав Макс.
— Може, й через те, — сказав смутно Лєнин чоловік. — Це ніби купання. Покупався, освіжів, а через п’ять — десять хвилин — ніякого сліду. Ніякого! Або поїв, наситився, а через кілька годин ніби ніколи не їв, тямите, що я хочу сказати?
— Це і є почуття порожнечі? — спитав Макс.
— Так, — смутно прорік Лєнин чоловік, вибачливо всміхаючись. Саме це і є відчуття порожнечі. Часом мені здається, що ми приречені, що все життя йде на тамування голоду, а в результаті — порожнеча.
— Ви песиміст? — спитав Макс.
— Песимізм — це і є відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік, смутно всміхаючись.
— І це теж тому, — спитав Макс, — що у вас нема дітей?
Він не відповів. Тільки дививсь у вікно, а на вустах його блукала цілком блаженна усмішечка.
Зайшла Лєна, обличчя в неї було заплакане.
— Ну, чого розсівся, — гарикнула вона на чоловіка. — Зварив би нам кави!
Чоловік устав і покірно пішов геть.
— Уявляєш, — сказала Максові Лєна, накидаючи на голе тіло халата, — начальниця накинулася на мене з мокрим рядном. Ніяк не можу вкластись у графік…
Це все, що я написав, на тверезий розум, повна нісенітниця. Я усвідомлюю те, тож не варто, напевне, було б псувати мені папір і все записувати, легше просто забути, як забувається все малозначуще. Досі я жив у сфері естетичних інтересів, після історії з Тамарою жінками не цікавився чи збридив ними і вирішив спокійно готувати себе до ролі старого парубка, був-бо по-своєму егоїстичний і не мав, зрештою, ні до кого діла — так легше жити. Робота потрібна для матеріальної забезпеченості; мав, очевидно, рацію Лєнин чоловік, коли казав, що життя наше — це тамування фізіологічного голоду, і не більше, через це, зрештою, ми в цьому світі й раби, прикуті до тачки. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається. Нам утовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття — це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя — це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя — це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя — це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя — це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя — це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудового тіла на сцені в супроводі музики; життя — це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголеним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвонить у траві, це сотні одкровень і радостей, які навідали тебе, коли пізнавав світ. Все решта — це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування — не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовольняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення — це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас. А вже це одне викликає в мене жах, хоч він так само ні до чого…