— А ти її не боїшся? — питала вона мене; я, річ певна, заявляв, що ні, не боюся, і казав увіч неправду. Мою матір з усіх людей, що нас оточували, не боявся тільки Іван Касперович, і то через те, що надзвичайно глибоко її шанував, підкреслюючи це щоразу хоч би отією допомогою з водою. Мати цю пошану сприймала милостиво, що не заважало їй казати про Івана Касперовича речі ущипливі й немилосердні, а часом і зневажливі; звісна річ, це вона виказувала мені, а не йому.
І от одного разу сталася така подія.
Було то восени, і так само періщив дощ, вікно на веранду чомусь лишалося відчинене, і вітер закидав усередину мокрі косми разом із жовтим листям, і те листя падало на непофарбовану підлогу веранди. Вийшов зі своєї квартири Іван Касперович, зирнув на мене смутними, випитими очима, зирнув і на відчинене вікно, і на листя на веранді.
— Чому не зачинили вікна? — спитав він і, на мій жаль, прихилив стулку.
І дощ із листям опинилися по той бік вікна, стукаючи й добиваючись до нас і кидаючи на скло жовтими віхтями. Іван Касперович був у плащі й кепці, він повільно пішов униз по сходах, хоч мені було дивно, куди можна йти в такий дощ. Я пішов за ним, але зупинивсь у дверях. Іван Касперович вийшов на подвір’я, підняв коміра — на нього від свого сараю дивився, стовбичачи там, старий Карась. Карась був у нас рибалка, і прізвище в нього було зовсім не Карась, а Вакулюк, але говорив він тільки про карасів, бо, здається, ловив чи вважав, що ловив, тільки їх, тобто всю рибу називав карасями, та й сам був схожий на карася, отож, коли йшов, здавалося, що це — рибина, одягнена в брезентову куртку й брезентові штани, і в гумові чоботи — черево принаймні випиналось у нього так, як у карася, а його діти були схожі на карасиків, чи, точніше кажучи, бекасів (бекас — це така дрібна риба в Тетереві та Кам’янці, наших річках) із породи карасевих; отож стояв у дверях Карась, і в руках у нього була сітка, яку він оглядав перед тим, виставляючи на світло. Ішов дощ, і падало листя, а Іван Касперович стояв серед двору і мок, мабуть, тільки тепер почавши думати, куди має податися. Карась дивився на нього крізь сітку; тільки тепер я зрозумів, що сітка була причеплена у прочілі, ніби був зловлений у неї, і дивився він на Івана Касперовича риб’ячими очима, в яких застиг риб’ячий смуток.
— Неважна погода, — сказав Карась і незвідь від чого розсміявся рокітливим сміхом.
— Так, — відказав, мокнучи, Іван Касперович. — Погода паршива!
— Я, поки сюди дійшов, набрав у черевики води, — сказав Карась.
І це було дивно, бо Карась завжди був у гумових чоботах, але зараз він таки справді був у черевиках, що визирали з-під сітки. А дощ лив, і стояв під дощем Іван Касперович. І Карась дивився риб’ячими очима, і якась дивна, кострубата розмова між ними велася.
— Мочить уже три дні, — говорив Карась, — Вода, м’ать, у річці підійметься… Знаєте, про що думаю. Всіда, коли вода підіймається, карасів тоді приносить, да!
І його карасеве обличчя розцвіло.
— Саме для вас, — мовив Іван Касперович. — Ви в цьому спеціаліст.
— Зловлю, — гордо проказав Карась. — Через це й сітку лагоджу.
А Іван Касперович усе стояв серед двору й нікуди не йшов, а мок під дощем. Стояв і тупцював у невеликій калюжі, бо вода стікала з його плаща майже дзюрком.
— Ви б сховалися десь, — сказав Карась, — бо ваші черевики не на дощ. Хочете, то й до мого сарайчика заходьте.
— Ні, — сказав Іван Касперович. — Маю діло…
— Яке це таке діло в дощ?
— Діло моє, — протяг Іван Касперович. Вийняв цигарку, помнув мундштучка і запалив сірника. Але сірник одразу ж погас.
— Дощ! — сказав Іван Касперович, мов виправдовувався. Викинув цигарку і раптом хутко пішов із двору.
— Що в них, знову колотиться? — спитав у мене Карась.
— Не знаю, — стенув я плечима. — Тихо було!
— На тихо в дощ не тікають, — мовив Карась і почав зашивати іглицею велику дірку в сітці.
Мені жахливо хотілося піти за Іваном Касперовичем назирці, але падав дощ, злітало жовте листя, я намок би, а мати мені таких речей не дарує. І мені раптом здалося, що в повітрі зависла якась тривога, що цю тривогу відчув і незворушний Карась, бо відкинув раптом сітку і пішов через двір додому. Ішов, виставляючи кругле черево і повернувши карасячу голову; очевидно, дивився вслід Іванові Касперовичу, якого я з дверей галереї вже й не бачив, і від того тривога охопила мене ще більше.
Виявляється, в цій сцені брав участь ще один пожилець, але не з нашого парадного. Був то інвалід Георгій Ковальчук, людина без обох ніг, але на протезах — тими протезами він ледве двигав, налягаючи на костури. Стояв він у другому парадному нашого дому.
— Що там сталося, дядьку? — спитав він у Карася.
— Та, по-моєму, так сказать, то й нічо, — мовив Карась, зупиняючись під дощем, як недавно зупинявся Іван Касперович. — Але щось там є — не розказать.
— Чого не розказать?
— Бо не розказать, — сказав Карась. — А по-моєму, він, може, трохи того… Я б, може, з такою бабою тоже сказився…
І Карась спокійно подибав до своїх дверей, дощ зливався з його брезентової куртки, а обличчя було незворушне й мокре…
Відчуття тривоги, яке мене несподівано заскочило, було недаремне. Нічого начебто не відбулося: просто вийшов чоловік, постояв, побалакав із сусідом та й пішов собі. Ні криків не було в нього вдома, ані суперечки, бо їх я обов’язково почув би, але незвідь від чого в повітрі зависла тривога, і цю тривогу відчув не тільки я, а й Карась, навіть наш інвалід Георгій Ковальчук — недаремно і його витягло із власного барлога. І так було дивно: йшов дощ, падало листя, здавалося б, не порушилося навколо нічого, але повітря наповнене тремкими часточками, я сказав би, що ці часточки навіть запах свій мали: той запах висів сьогодні в галереї над сходами й несвідомо, темно мене хвилював. Я вискочив із парадного й перебіг до того, де стояв Ковальчук.
— Це ти? — спокійно сказав той. — Що там сталося?
— Нічо не сталося, — відповів я. — Просто давно іде дощ.
— Заходь до мене, — запросив інвалід і поволік свої протези до розчинених навстяж дверей. Я вже не раз тут бував із іншими дітьми нашого двору та й сам. Але сьогодні переступив порога Ковальчукової квартири з певним острахом.