— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.
— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…
— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…
І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.
Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче виття п’яних бабів, які сьогодні чомусь співали сумних, шалено відлюбили одне одного, аж перестали чути й той спів. Коли ж, виморені й спустошені, відкинулася й затихли, щось нас у домі вразило: баби не співали. Собаки в глибині околиці вили, кури кудкудакали, кози мекали, ніби продовжували той спів, а баби мовчали. Не співав і півень, тільки якось глухо й тужно кокохкав.
Старі мовчали аж до вечора, але ніхто з квартири не виходив, отож здивований Гомзин, який сьогодні мав уразу, що Червона Шапочка забула піднести йому недільну півлітру, вирішив постукати у двері й делікатно нагадати сусідці про її забудькуватість — Гомзина сьогодні трохи пекло і млоїло, і він уже починав звіріти проти тих баб, які самі горілкою накачуються, а про нього подбати забули. Але двері виявилися відчинені. Гомзин був цим не просто зчудований, а й уражений, тож пройшов у квартиру і на порозі кімнати, де засідали п’янички, вражено затерп: такого йому, як оповідав опісля сусідам, бачити не доводилося. За столом, ніби святі на Тайній вечері, сиділи Червона Шапочка і п’ятеро її подруг, але на відміну від святих обличчя їхні й руки були цілком чорні, мов у негрів, та нерушні. Одежа була ціла, навіть пов’язка на оці Степанчучки, ціле було в них і волосся на головах, а тіла навічно перетворились у вугілля. На столі, крім порожніх пляшок з-під самогону, стояли дві також випорожнені пляшки з-під денатурату. Міліціонер Гомзин нюхнув склянки, з яких пили старенькі, і професійно визначив, що останнє, що пили баби, був таки денатурат. Отже, саме в той момент, коли ми були з Галинкою на найвищій хвилі своєї любові, старенькі вирішили, що самогону їм мало, і одна з них, тепер годі сказати яка, дістала із сумки ці дві фатальні пляшки, запропонувавши їх спорожнити, щоб більше сміятись, а відтак голосніше поспівати. Баби розлили денатурат, так мені уявляється, і одночасно, залпом випили. В цей час із рота однієї з них, а може, в усіх одночасно, вирвався синій пломінь і за кілька хвилин вони звугліли, діставши, нарешті, вищий ефект у своїй пристрасті до трунків.
Ми всі ходили на них дивитися. Видовище й справді було жахливе, я б сказав, апокаліптичне: вони сиділи виструнчені й закляклі, ніби закам’яніли, і їхні чорні обличчя зоріли виряченими й закам’янілими очима.
12
Мертвий дім завалився через місяць після цієї події — це сталося вночі, й поховав під своїми уламками всіх його пожильців, які там залишилися, за винятком одного, мене, бо я жив тоді в Києві. Ніхто вже не міг мені описати, як те сталося, тож я можу тільки ту картину собі уявити. Дім мусив завалитися раптово, бо ніхто не встиг із нього вискочити, навіть із долішнього поверху. А оскільки нікого не залишилося, щоб мені повідомити, преса й радіо про такі речі тоді не повідомляли, то я довідався про те не відразу. Галинка, вже тепер моя дружина, писала мені листи щодня, найбільше через день, і от кілька днів од неї листів не було. Я затривожився. Ще кілька днів — ані листа. Я почав думати казна-що, але не те, що сталося насправді, хоч мав би, бо в останніх листах, які я одержав, Галинка писала, що її мати стала неможлива, проганяє її з дому, хоче, щоб вона в домі не ночувала, однак згодом затихала й говорила, що все одно нікому із них не вберегтися, бо все призначено й приречено, і починала тяжко плакати. Галинка переконувала її піти показатися лікареві, але та й слухати про те не бажала.
— Я нічим не можу допомогти! — скімлила Олька. — От бачу нещастя, а допомогти не можу!
Читаючи це, я не міг не згадати Кассандру.
Галинка ж вважала, що цей материн неспокій — наслідок ураження від електрики, що його перенесла мати, а до того додався ще стрес після самозапалення бабусь-пиячок. Сподівалася, що з часом у неї все мине.
Я, признаюся, також поставився до того опису легковажно, бо мав тоді багато роботи: працював по бібліотеках, а містично настроєний ніколи не був, навіть навпаки. Тут я себе виню, бо, зрештою, не в містиці річ, а в елементарній зношеності нашого дому. Той дім своїх мешканців не раз попереджував, частково завалюючись.
Отже, мене ніхто не міг про нещастя звідомити, бо сусіди дальші, хоч і чули, що я десь у Києві навчаюся, адреси моєї не знали, й де моє місце навчання, не відали.
Пробув у невіданні днів десять, а що листи від Галинки не приходили, вже не міг знайти собі місця, кинувся на автобусну станцію й поїхав додому. Отоді я й побачив на тому місці, де був наш дім, купу лому й нагромадженої цегли. Дерев’яні частини сусіди вже порозтягували, зрештою, розібрали й руїну, коли витягували звідтіля жертви. Сусіди мені про все оповіли, сповістили також, де поховано загиблих, я пішов на цвинтар і в заціпенінні просидів там цілий день. Ночувати в рідному місті тепер я не мав де, тож увечері повернувся до Києва, і тепер тільки зрідка туди приїжджаю, щоб упорядкувати могили рідних і покласти на них квіти.
Post scriptum
Нас було двадцять п’ятеро, коли не числити чотирьох Федоруків, котрі загинули від чаду, тоді я не мав ясної свідомості, через що й пам’ять про них у мене напівзатерта, і п’ятеро подруг Червоної Шапочки. Коли ж докласти до пожильців мертвого дому і їх, бо й вони були з ним тісно пов’язані, було нас тридцять четверо. Всі ці тридцять п’ять років я ношу в собі той мертвий дім і його пожильців, як цвяшок у серце вбитий. Вже не одружувався вдруге, не заводив дітей та родини, бо не міг та не можу й досі. Як той дім являвся до мене зі своїми жертвами, я вже казав. Зараз же, коли завершив це писання, ні вони, ні мертвий дім мене не покинули, хоч я, оприлюднивши їхню історію, на те сподівався. Але тепер вони приходять до мене інакше: не щодня і не завжди, а тільки вряди-годи, як і раніше. Відбувається воно так: я ходжу, щось роблю, чимось клопочуся, все тече начебто нормально. Але це до часу. Приходить день, і вони починають проявлятися. Будинок, як я вже писав, може вирости на письмовому столі, чи висунутися з нього, як шухляда, чи з’явитися в повітрі; привішений на електричному дроті замість люстри, чи привидітись у якийсь інший спосіб. Обличчя ж пожильців починають миготіти в юрбі, в трамваї, тролейбусі, на хідниках, в телевізорі, коли його дивлюся: мигне — одне, друге, третє, ніколи, правда, всі разом. І я вже знаю, що вони до мене прийдуть уночі.