— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!
— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!
— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.
— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!
Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, "Слава життю!" — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.
"Viva vita!" — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.
Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.
Саме тоді втопилася менша дочка міліціонера Гомзина, Фанька, вона закричала й почала розпачливо махати руками; ми стрімголов кинулись її рятувати, але потужна течія пронесла нас мимо, дівчина махнула кілька разів, виринаючи й потопаючи у воді, і зникла. Тоді кинулись у воду дорослі, вони зуміли підхопити Фаньку й витягти на берег, викликали швидку, робили штучне дихання, але даремно. Вражені, майже непритомні від страху діти повилазили з води і більше не входили до неї, аж поки не спала. У річці щороку хтось топився, для нас не була це дивина, але ні разу ні в кого ні до того, ані опісля не топилися діти околиці — цей випадок був тим більше разючий.
Ще ніколи я не чув, щоб так плакали, як плакала за Фанькою Гомзина. Вона вила, ніби вовчиця, у котрої забрали і вбили вовченят, і той крик був аж такий, що ним був повен весь дім ущерть. Сам Гомзин ходив ніби зачмелений, правда, саме йому довелося бігати й організовувати все, що зв’язано з похороном, бо жінка його стала ніби безпам’ятна. Вона сиділа біля мертвої дочки, не відходячи, не їла й не пила, інколи западала в оціпеніння, з якого виривалася, ніби з болота, і знову починала лементувати, виливаючи потоки сліз. Ми вже бачили в нашому домі не одну смерть, але такої ще не було. Гомзина не давала покласти дівчину в труну, і чоловік змушений був тримати її обома руками — вона ж билася й нестерпно при цьому вила. До речі, це вперше ми зайшли в цю квартиру й побачили в ній сервізи та кришталь, ошатну меблю, зроблену євангелістом Сухарем, і важкі пишні килими на підлозі — паркетній, навощеній. Зі стелі звішувалися кришталеві люстри з привісками, які при русі повітря ледь подзвонювали, — сусіди всім тим були вражені. Гомзин на похорони не скупився; Червона Шапочка з цієї нагоди вигнала великий бутель самогону, і Гомзин цього разу їй заплатив, хоч вона від плати відмовлялася; зрештою, трохи поцеремонившись, гроші таки взяла. Поминальний обід готували Червона Шапочка, Карасиха та Ващучка, — і тут Гомзин не поскупився, — сама Гомзина була до всього байдужа. Поринула в меланхолію, але напрочуд швидко отямилася й кинулася по сусідах позичати, бо на похорон, як казала, пішли всі "дєньги", і вони тепер сидять голодні, бо не мають що покласти в тарілку. Люди подачки давали, бо жаліли її, а в неї в очах загорілися знову голодно-пожадні вогники.
Друга подія на тлі цієї якось пригасла, і на неї мало звернули уваги. Нещастя сталося з Олькою, матір’ю Галинки, а нашою сусідкою. Після бурі було обірвано багато дротів, і Олька на один із них наступила. Її потужно двигнуло, вона впала, примчала швидка й відвезла її до лікарні, з лікарні вона вийшла цілком здорова й неушкоджена, коли не брати до уваги певної дивакуватості, яка в неї з’явилась. Отож невдовзі після похорону Фаньки вона обережненько постукала до нас, крадьки зайшла, сіла на кінчика стільця і заявила, що хоче поговорити з матір’ю як з людиною, як вона сказала "бразованою", котра не вірить ні в яку чортівню, а все вміє тверезо розсудити. Я в цей час сидів за уроками в сусідній кімнаті, вона про це не знала, отже, вважала, що балачка в неї з матір’ю конфіденційна, до речі, вона попросила, щоб про те, що вона скаже, не знала жодна душа.
Розповіла вона про речі справді вельми дивні: коли дивиться тепер на людину, їй "мерещаться" всілякі тіні та образи, але тільки тоді, коли людину чекає нещастя. Про Фаньку вона також знала, мовила Олька, але собі не вірила, боялася того знаття, через це й мовчала. Зрештою, коли б вона про це Гомзинам повіла, то вони, навіть повіривши їй, нічого вдіяти не змогли б, бо долю не відвернеш, навіть коли знаєш про її ходи й переходи.
— І знаєте, що я вам скажу, — мовила тихо Олька, — тільки не беріть мене за чокнуту. Наш дім проклятий. А може, й не проклятий, а мертвий, — вона замовкла на хвилю. — Нам тра з нього тікать… подалі тікать… Ніколи сюди не приходити… не дивитися на нього… Да, тілько тікать… Бо він мертвий. Знаю це, бачу, чую, і мені так страшно, Ніно Семенівно!..
— Це ви трошки перенервували, — спокійно сказала моя мати, — і вам треба відпочити й заспокоїтися. Може, й справді десь поїхати, в будинок відпочинку, щоб не думати марних думок. Дім, шановна, — це купа цегли, дощок, балок, бляхи — і не більше! А ви ту купу наділяєте розумом, так я вас зрозуміла?