Ось чому в наші стосунки швидко завітав будень, значно швидше, як це буває у закоханих молодят, бо й молодятами не були та й закоханими. Єдине добре в цій ситуації те, що дістав нормальну, без проблем спромогу гасити свою сексуальну затурбованість, а отже, чинився ще спокійнішим, відтак ніщо мені не заважало ставати тим нурцем, котрий задоволено поринає в глибини буття, зовсім не маючи наміру вириватися з нього, щоб ковтнути справжнього повітря, адже безум у житті — це і є спроба такого повітря ковтнути.
Ось коли з’явилася та юна "відьмочка", і я, хоча зовсім того не бажав, таки випірнув із власних глибин, а таки ковтнув повітря безуму, якому немає мисленого виміру. І сталися зі мною дивні речі. Щодо дівчини — уникав її, як тільки міг, але вона постійно вигулькувала на дорозі. Це дивоглядна річ: у великому місті люди, навіть знайомі поміж себе і не вельми віддалені місцем прожиття, можуть роками не здибуватися, коли не підтримують зв’язків штучно: через телефони, домовлені зустрічі тощо. Але тут відбувалося щось аж зовсім чудне; міг би навіть подумати, що вона зумисне за мною стежить, відповідно й виринає в найнесподіваніші моменти, щоразу обливаючи мене мороком отих дивовижних очей і навіть сама лякаючись од тих здибувань. Але я чомусь упевнений, що зустрічі поза роботою були не підготовлені, а таки принагідні. Наприклад, заходив до трамваю чи магазину й заставав її там; міг перестрітися на вулиці; або взяти б такого приклада: можна прийти до певного місця двома шляхами, отож ішов тим, яким ходити не звик, — і опалювався мороком знайомих очей — ось чому називаю її "відьмочкою". А ще й тому, що, навіть не зустрічаючись, постійно відчував її в собі, більше того, впізнавав у інших, цілком незнайомих людях. Вона ніби поселилась у мені в голові, в нутрі, в шкірі й так чи інакше якимсь імпульсом про себе нагадувала. Гнав її із себе, часом брутально, а коли зустрічалися по-справжньому, вівся, наскільки міг, холодно: відводив очі, виходив із трамваю не на своїй зупинці, переходив на інший бік вулиці, але й це не допомагало; здавалося, вона розмножувалась у мені та в довкіллі багатоіпостасно: попереду, ззаду, з боків, знизу, згори, в тілі справжньому, в тілі уподібненому, в думках, снах, бажаннях — скрізь вигулькувала, як риба на плесі, й тільки чинила, що невідривно дивилась. Тоді приходив додому роздразнений, зморений, обезсилілий, а водночас і щасливий, задоволений і змолоділий, і тут, вдома, знаходив реальний лік на таке навадження, і ліком тим ставало задоволення від сексуальної роздразненості, тобто виявляв посилений інтерес до дружини. Накидався на неї при першій можливості: коли її хлопець гуляв, чи коли засинав, на що вона відповідала також гарячіше, ніж завжди, отже, виходило, що закохувався не в те мале чортеня, яке сколотило мій спокій, а таки у власну жінку, а чи такі речі жінкам приємні? З одного боку, так, бо відчувала пристрасть до себе, а з другого, не міг позбутися враження, що вона про все здогадується, бо часом зупиняла на мент пильного погляда і ніби забувалася на хвилю, а якось, уже бувши піді мною, сказала найпрозаїчніше:
— Таке враження, ніби в когось закохався?
— Не зрозумів, — мовив сердито. — Хочеш освідчення чи розладнати мене?
І це був єдиний випадок, коли став по-справжньому лихий. Якщо жінка під час кохання вставляє прозаїчне чи буденне слівце, котре до кохання стосунку не має, наприклад, при з’єднанні раптом охає й каже, що не встигла намочити білизну, або: "Стривай, щось у горлі пересохло, піду нап’юся" і так далі, то я скаженів і мав бажання її побити. Вона цього мого ґанджа знала, тому теми, що я, мовляв, у когось закохався, не продовжила, але я того зауваження не забув, воно увіч означало: провести дружину навряд чи вдасться, адже є речі, на які жінки надчутливі, і тут треба бути аж вельми сторожким. Я й був сторожким, але своєї абсурдної пристрасті подолати не міг, отож почав витворювати не кохання, а його імітацію, насправді не раз забуваючи, де є об’єкт імітації, а де його предмет. Тобто цілком не був упевнений, чи зімітував своє кохання до "відьмочки" (відтепер так її називав, бо імені не знав та й не намагався вивідати), чи до власної жінки. Тобто те, що я здурів од "відьмочки" й несамовитів од того, сумніву не викликало, сумнів був у іншому: чи не є мій одур реакцією власного-таки організму на колапс, котрий починався цього разу в родинному житті. А це значило, що я хотів любові, хотів справжнього погідного й дружнього життя, бажав злиття з жінкою не лише фізичного, але й духовного, а останнього й не було, бо жінка останнім часом почала мені на кожнім слові перечити, неодмінно викликаючи роздратування, отже, не гармонізувала, а дисгармонізувала, і спільності ми досягали однієї — в ліжку, та й то не завжди. Тим-то й кажу: чи не була "відьмочка" породженням моєї уяви, тобто чи не стала для мене соломинкою для того, що тоне, адже поринання — одна з ознак колапсу. Ясна річ, що особливої уваги до себе дівчина не могла не помітити — це в їхній, як казав, природі, але я аж зовсім не був певний, чи її підігрування моєму безумству було щире, чи тільки тонко розіграна насмішка кокетки, скоріше останнє, бо найправдоподібніше; принаймні ще не втратив настільки голови, щоб не розуміти й не бачити бар’єрів, котрі нас розділяли, зрештою, і їхньої неперехідності. Міг би підійти до неї при нагоді, такі нагоди траплялися не раз, і поспитувати: сміється з мене чи справді між нами з’явилась ота метафізична т а ї н а, яка розумових розважань не потребує, але це значило б іти на ризик: коли кпить із мене, ще півбіди, постраждаю, помучуся, а тоді заспокоюся і знову піду на поринання, тобто ввійду чи впливу у широку пащу будня, який мене не без задоволення пережує, як жує всіх та повсякчас. Ризик же був у тому, що "відьмочка" на мого безума могла б відповісти, і тоді я, при своїй старомодній порядності, мусив би вдруге розлучатися зі своєю жінкою, а що знайшов би? Адже досить поставити нас обіч одне одного — і цілий світ зарегоче, рвучи собі боки! Саме тому вирішив, що моя "відьмочка" — щось подібне до літературного героя; той також імітація живого світу та буття, продукт вимислу живого мозку, але структура нематеріальна. З іншого боку, це субстанція, яка, народившись, починає існувати реально, бо література, коли зайти глибше, насправді не є імітація, а творення нової, хай і нереальної дійсності, через імітацію твореної. Ось чому я подумав, що "відьмочку" вигадало не моє розумне, раціональне, реальне й коригуюче начало, але той янгол-охоронець, котрий сидить у нас; саме він і починає творити в нас метафізичні імітації, потрібні нам, як соломинка, для того, хто топиться, а я таки й справді в родинному морі почав топитися, бо замість щастя чи задоволення-контенту дістав буденну рутину, яка тим швидше почала мене заливати; кажучи чесно, дружину любив не живим сьогочасним, а колишнім умерлим почуттям, тобто імітував. Ось чому моя жінка й сказала в час найвищого мого сексуального наповнення: "Таке враження, ніби в когось закохався!" Але найочевидніше: я не закохався, це була тільки одна із імітацій мого янгола-охоронця, його, можна сказати, літературний твір, така собі новела, якою рятував мене від поринання.