Окутую себе димом, ніби захищаюся і від цієї старої, і від чоловічка з блокнотом і самопискою, однак все одно пронизує мене жах. Морозяться жили, як там у того поета із XVII століття, в Івана Орновського, — труп падає на очі, труп падає на обличчя, мій власний на моє обличчя — звідки ти взяв, давнезний і всіма забутий поете, цього дивного й дикого образа? Розумію тебе в цьому дворику, під холодним і вигаслим поглядом, мимохіть відчуваючи неземні вітри й на собі; розумію, що в світі нас не можна вимірювати одномірно, що найменші й найдрібніші пристрасті — це тіні чи алегорії світових, і те, що досі я не втрапляв у подібні пригоди, що на мене не спадало нещастя, що плив, чи сковзався по кризі, чи котився вулицею, на якій немає перепон, загат і трамплінів, — лишень випадковість. Може, тому й допустився нерозважності, уроївши в голову, що в світі можна прожити самому. Отак окутатись кулею диму із власної люльки і стати людиною-невидимкою: ти інших бачиш, а вони тебе ні, відтак іти, плисти, їхати, шкутильгати, плуганитися, аж доки не зустрінеться той поріг, де на обличчя тобі раптом упаде власний труп…
Чекаю, щоб закінчився цей день, але в ньому сказано ще не все. Пообідав півтарілкою юшки й двома сирниками, а тоді, обважнілий од їжі, подався по книгарнях. Проблукав битих чотири години і не купив жодної книжки. Зрештою, не хотів нічого купувати, можливо, тільки подихати запахом книжок, відчувши їхню тлінну безтлінність. Здається, чогось чекав. Здається, воно затяглося, моє чекання, але сніг так і не пішов. Отже, ота стара, яка сиділа на ґанку свого помешкання, й десятки таких, як вона, ще не помре. Я теж знайду способи існування і, можливо, колись поверну добродушний і сонний спокій, який невідь-чому любий мені, але тепер його напевне нема, бо коло докручується, а в середині того кола яскраво поблискує під сонцем кришталева сіль, а це значить, що в мені утворюється новий солончак. Тож коло ще не довершене, ще воно розірване, і я можу перевести подиха…
— Ну чому ви, чоловіки, стаєте такі обережні й оспалі? — каже мені колежанка. — Чому такі залежні від жінок? Хочете, щоб розжувала і вклала вам до рота?
Вона трохи сердиться, що не розумію її натяків, хоча, може, я чудово їх розумію, але хочу, щоб вона не крутила, а висловилася прямо й просто. Але жінки народ крутійний, вони ніколи не йдуть напролом, а все лясом-вихилясом, зате твердо вимагають, щоб напролом ішов чоловік. Коли той загине, вони щиро поплачуть, а не здобуде бажаного, дістане від них зневагу.
— Хочу вам допомогти, — каже колежанка, дивлячись спокійними сірими очима. — Зрештою, й самі бачите, наш зав — руїна. Уже не може виконувати обов’язків, але тримається за це місце, як воша кожуха. Відкрию одну слабкість, можете покористуватись, адже він виразно сказав: або він, або ви. Знаєте, де пропадає останнім часом? Іде в парк, де збираються колишні люди, ну, пенсіонери, і забиває з ними доміно. А це чи не доказ, що пора йому списуватися?
— То що пропонуєте? — питаю я, бо хочу, щоб не крутила, а сказала правду. Отак холоднокровно і спокійно: скажи правду, жінко, чого хочеш? І в мені оживає, як росток предковічної квітки, малий, схожий на черв’ячка, сумнів. Висовує голівку й сичить, як гадюченя. А може, сичить од болю, якого завдає сам собі. Відчуваю гострі лапки, які дряпають серце, — колежанка цього разу сказала більше, ніж хотіла: "Можете покористуватися!" — сказала вона.
Колежанка кривиться, ну, який я не здогадливий.
— Гадаю, нам треба його позбутися, — тоном змовниці, яка хоче приховати, що вона змовниця, каже колежанка.
— У який спосіб? — знову питаю тупо, але навпрямки.
— Ворогів б’ють їхньою зброєю, — як малій дитині роз’яснює вона.
— Тобто написати на нього доноса? — питаю.
— Ну, навіщо такі слова. Все не так просто. У мене є знайомі в міністерстві, і я знаю, що там тільки й чекають нагоди, щоб його спекатись. Отож наша справа, — колежанка робить паузу, — не доноса писати, а штовхнути камінчика, от і все! Зрештою… на його місце могли б стати ви, зрештою, це не так важливо!
— На його місце не можу стати, — мовив я категорично, — бо не член партії. А нечлени партії начальниками не стають.
— То вступите, — спокійно сказала колежанка. — Адже ви не проти неї? Зрештою, це проста формальність.
І тут я справді починаю дещо розуміти. Господи, який я дурбак! Адже все тут ясно, як двічі по два. Моя колежанка, оця сіра й засмикана істота, зовсім не та, якою я її уявляв. Вона вже давно плете сіть довкола зава, вже знайшла хід до міністерства, стежить за ним, винюхує, тобто перетворилася в його подобу в більш ранньому віці, але з метою простішою й елементарнішою. Це вона, вона прагне замістити начальника, а мені кидає сніг в очі, бо чудово знає, що таких, як я, начальниками не роблять; начальників також роблять за певними законами і звичаями, а я, котрий ходить по світу людиною-невидимкою, для цього не надаюсь.
— Чого мовчите? — не витримує колежанка, здається, вона стурбувалася, бо у грі зі мною пішла ва-банк і раптом засумнівалася, чи добрий зробила хід.
— Думаю, — кажу на позір спокійно. — Несподівана це для мене річ.
— Ну, що ж, подумайте, — заспокоюється колежанка. — Я кажу речі прості, але коли вам треба подумати…
— А він справді страждає запорами? — навіщось питаю я, і червона барва виступає в мене на обличчі: незручно про таке говорити при жінці. Але вона спокійна й холодна. І голос її так само спокійний та холодний.
— Надзвичайно, — каже крижаним тоном. — Не може сходити по чотири і більше днів. Це таке, — вона всміхається сірими смужками вуст, бо сьогодні їх чомусь не напомадила, — що й ворогові не побажаєш…
У цей час рипають двері, і в музей знову входить учителька. Ця також, як дві краплі води, схожа на мою колежанку, я навіть уражений: невже захотіла відвідати нашого музея двічі на день. Та це не та вчителька: гостріший ніс і волосся шиньйону жовте, а не сіре.
— Гаразд, — тоном начальника кажу я. — Проведіть екскурсію, а я, з вашого дозволу, хотів би сьогодні піти. Я вам потелефоную, сьогодні.
— Ну, звичайно, — каже тоном змовниці, яка вже не вдає, що вона не змовниця, колежанка. — І не беріть того так близько до серця…