— Негідник! — пробурмотів він і, вставши, за мить голосно гримнув дверима. Я чув, що біжить коридором, що тікає від своєї і моєї ганьби, і несамохіть торкнувся власних щік. Вони палали, начебто весь вогонь завового обличчя перелився в моє.
Це був один із тих моментів, про які людина не любить згадувати. Але все, що сталося, сталося не від мого лихого серця, а ненароком, одне слово, вибовтом. Я прагнув ще врятувати себе, засвистів легковажно й спинився коло вікна. Вікно виходило у дворика, оточеного зусібіч стінами. Така собі кам’яна яма, подумалося; на асфальтовому п’ятачку бив м’яча рукою хлопчак, м’яч відскакував від асфальту і знову вдарявся об нього — рука немилосердно лупила й лупила. І невіть-чому згадав свою сестру у перших, не ту, рідну, що живе в приміському селі, а іншу, майже зниклу із пам’яті, — доля її була сумна, як і цей сірий дворик. Доля її — оцей м’яч, і хтозна-чому в неї так складалося, але на неї притьма валилися всі нещастя світу, і це в той час, як ім’я мала — Любов. По краях дворик обріс кригою, і коли хлопець потрапляв ногою на льодок, я, навіть тут за вікном, чув своєрідний скрегіт. Моє обличчя вже не було червоне, бо щосили хотів забути те, що сталося; власне, не міг про те думати — був усе-таки винуватий. Але чогось чекав. Адже мій зав не ходитиме вічно десь там, за стінами, він охолоне й повернеться на місце своєї служби, адже без нього все тут піде шкереберть (принаймні він у цьому переконаний і не раз нам про це заявляв), отож розминутися в цьому світі ніяк не можемо, а рано чи пізно маємо подивитися один одному у вічі. Тоді й вибачуся, і всій цій безглуздій історії настане кінець, надто вона незначуща. Все трапляється в житті, особливо, коли працюєш у такому тісному товаристві, чи "калефтіфі", як любить казати наш начальничок. Відвідувачів приходить до нас небагато, і ми змушені більше дивитись одне на одного: два чоловіки й одна жінка. Щодо жінки, тут не вив’яжеться жодної романтичної історії, бо жінка біля нас ще сіріша, як той асфальт за вікном, вона має чоловіка й двох дітей, і в неї стільки клопоту, що, здається, тільки й думає про того чоловіка й дітей, окрім того, є ще пекуча проблема кофточок, спідниць, панчіх, колготок, туфель, білизни, пальт, комірів, накрить на голову — це вже зі сфери телефонових розмов; зрештою, вона про нас із завом знає куди більше, як ми про неї, бо жінки завжди і в усьому мають звідницький інтерес. Усе інше — сіре, непролазний чи, може, так здається, морок, а може, мені незвісні ті таємні закапелки, які ховає в собі ця проста душа. Отож для мене моя колежанка, як цей дворик, по якому вже бігає двоє дітей, а серце її — отой м’яч, якого вони дубасять ногами, посилаючи один до одного…
Чому мене не покидає ця історія? Очевидно, тому, що людина живе в середині одного чи кількох кіл, які обмежують виводи її духу та енергії, а коли виходить поза межі того кола чи кіл, тоді й приходить колапс. Мені холодно тут, біля вікна, не того вікна, що на роботі, а тут, удома, хоч який це дім, коли його тимчасово наймаю, але я все-таки вдома, і мені з голови не йде отой злозачатий день. Я у самих трусах та майці, тіло покрилося буберцями. Можна було б пострибати, щоб зігрітись, але коли істоти моєї статури і ваги починають стрибати, то де гарантія, що не провалиться підлога? А піді мною живе цілком нервовий пенсіонер, який, здається, ненавидить огрядних людей. Тому-то я вдягаюся. Помічаю, які величезні й широкі мої штани — ціле тобі море, але тепер воно необхідне мені.
Приходить до голови блазенська думка: як би я реагував хлопцем, коли б мені хтось пророче сповістив, яким буду, коли виросту? Цей дисонанс: широчезні штани і мої давні дитячі уявлення, немило вражає мене, і мені хочеться послати кудись через кімнату, в найдальший куток, густого злитка слини. Однак я усміхаюся. Жити самому — також непроста річ. Жити сам на сам — це любити себе й ненавидіти водночас. Спльовую у раковину і відкручую крана. Люблю дивитись, як тече вода…
До нас на річку приходила гора-людина. Гора-людина заходила в воду і раптом кричала: "Уха-ха!" — й поринала. Вигулькувала, як велетенська надута куля, горлала вдруге своє "Уха-ха!" — і вдруге поринала у воду. У неї було велике, веселе й кругле, як сонце, обличчя, лиса голова, а велетенські труси, коли вискакувала з води із незмінним "Уха-ха!", спускались аж до паху. І мені здавалося тоді, що в нього там, у паху, немає нічого чоловічого, що ця гора-людина все-таки "вона", незважаючи навіть на лисину й малу борідку на підборідді. Завжди, коли вмиваюся, той образ стоїть перед очима. І мені невіть-чому хочеться вигукнути оте визивне й брутальне: "Уха-ха!" — і засміятись, як сміялася гора-людина, кидаючи виклика тим, хто кпить із його недуги, тобто що його "рознесло". Він кричить, не соромлячись, і в нього весело й гостро блищать очі, він не ховає роздутого тіла, а виставляє його із викликом. "І все-таки, — думаю я навіть зараз, — у нього там, у паху, не було нічого!" Мені стає смішно й гірко від цієї думки…
— Що це у вас там сталося? — з видимим інтересом спитала, входячи, моя колежанка. На обличчі в неї радість, що в нас щось-таки сталося, адже досі нічого не траплялось, а коли так, то й нудно стає, але вона розумніша за мене і пробує недоречну радість приховати. Помітив, що вона не в сукні (а це відбувалося в часи, коли жінки героїчно почали користуватися чоловічими штанами не в переносному, а в прямому розумінні, отож і моя колежанка вперше з’явилася на роботу в штанях). І це — невіть-чому вразило. "Ага, — подумав, — не така вже ти сіра, коли й тебе зборов цей дивний потяг подратувати чоловіків, одягши їхню одежу!" Та це мене обходило, зрештою, мало. Це мене, зрештою, зовсім не обходило, бо ще не такий старий, аби осуджувати модників. Поки що модники мені подобаються, але коли модницею починає виявляти себе моя колежанка, серцем якої грають, мов у футбол, двоє увірвителів, в мені починає пробуджуватись якась тиха підозра й нехіть. Не розумію до ладу, що то за підозра й нехіть і чому маю виявляти інтереса до одежі колежанки, адже до зовнішніх її приваб більше ніж байдужий — це, очевидно, також якесь тимчасове роздратування, дисгармонія, дарма чи я консерватор, чи зухвалець.