9
Він зайшов тихий і спокійний, трохи зніяковілий, подав руку мені й братові, і ми поручкалися, ніби не бачилися тільки відучора. Лице в Сиротюка було зморене й припухле, як і у всіх, а погляд пригноблений. Ідучи, накульгував — адже зламав, як я вже казав, перед цим ногу.
— Дякую, що завітали, — сказав він, сідаючи на ослінця, і я обвів поглядом усіх цих людей, що зібралися в кімнаті: бабця світила тремтливими, круглими оченятами; старша сестра позіхала, цього разу прикрившись долонею; сестра менша перезиркувалась з братом, вони вели між собою якийсь безмовний діалог; діти стриміли опудалками, і очі їхні були розширено-мертві; чоловік молодшої сестри закинув голову, виставив неголене підборіддя і харчав, ніби хтось із присутніх тайкома перерізав йому горло.
— Ці люди до тебе допитуються, — голосно процвірчала бабця в тиші, що запала. — Не кажуть, хто такі, а тебе питаються.
— Це мої друзі, бабцю, — сумирно пояснив Сиротюк. — І це я їх попросив, щоб прийшли.
— Це ж навіщо? — зойкнула бабця.
— Бо це, бабцю, мої друзі, — терпляче пояснив Сиротюк. — Ви б краще, ніж розпитуватися, нагодували їх. Бабця в нас випитувачка, — зиркнув Сиротюк на мене.
— Випитувачка, — строго зауважила бабця, — бо не хочу, щоб ти зі своїми дружками в нову халепу вскочив. За всіх вас у мене болить голова, бо всі ви якісь безголові.
Сестри засміялися.
— Бабця — наша голова, — сказала іронічно менша. — Вона в усе носа свого стромляє.
— О, що ми без бабці! — скинула руками старша сестра. — Без неї ми б, бідолашні, пропали б…
— Не дрочи її! — мовила втомлено сестра молодша.
Стара сиділа, як маленька, надута, накокочена ворона, втягла голову в плечі й тремтіла.
— Вийдемо на повітря, хлопці, — смутно сказав Сиротюк. — Ми всі після Нового року поперевтомлювалися.
Тоді брат мій зробив учинок несподіваний. Підійшов до старої й раптом поклав їй на плече руку.
— Бабцю, — сказав голосом із рокітливими басовими нотками. — Ми ніякого зла Толькові не зробимо. Ми його друзі, бабцю, притому справжні.
— Еге, еге, — захитала головою бабця. — Бачу, що ви його друзі. Ти ще на око нічого, а той твій брат мені підозрілий…
Цього разу пік раків я. Бабця була прониклива. І хоч сестри верескливо розсміялися, я відчув себе як голий король, котрий раптом усвідомив свою голизну.
— Не бійтеся, бабцю, — рокітливо проказав брат. — Ми трохи побалакаємо з Тольком та й підемо.
— А ви не з міліції? — примружила очко бабця.
Тоді я побачив, що це питання стояло на язиці в усіх, окрім Сиротюка. Всі вони, жінки й діти, дивилися на нас, власне на мене, пильно і з підозрою. Всі вони, навіть молодша Сиротюкова сестра, котра б мала твердо знати, хто ми такі. А може, в усьому винуватий я? Адже це я викликав у людей асоціації небажані, це я викликав страх і невдоволення, це на моєму обличчі було написано — ось він, мічений. Дивилися на мене на всі очі, і я ладен був крізь землю запастися.
— А де ви робите? — спитала мене бабця, і очиці її запалали.
— Бібліотекарем у школі, — сказав я.
— А чого саме бібліотекарем? — спитала бабця. — Чому не вчителем?
— А тому, бабцю, що він кривий, — сказав Сиротюк. — Ох ця наша бабця!
Чоловік молодшої сестри запухкав, засопів, простягнув зарослу волоссям руку і зашкроботився у грудях. Потім та його рука опала, а з рота знову вирвалося гарчання, ніби на дорозі зустрілося два пси.
— Ви справді кривий? — поцікавилася старша сестра Сиротюкова.
— Як чорт, — сказав я і пройшовся покоєм, ще сильніше накульгуючи, ніж це робив натурально.
— Еге-ге, — захитала головою бабця. — Я одразу помітила, що йому, бідолашці, чогось бракує. А в нього, нещасненького, ніжка, як у нашого Толька. — Піди, піди, внуцю, — голос бабці став тоненький і сльозливий, — нагодуй їх, бідолашок, і пригости. Свято в людей, свято в нас, а ми людей балачками бавимо.
Вона втерла око, схлипнула, а тоді те її око засвітилося до нас снопиком гострих, золотих променів.
10
Але ми відмовилися пригощатися у цьому домі, нам закортіло якнайшвидше вирватися звідси на свіже повітря, хай там хвища й завірюха, захотіли ковтнути на повні груди навіть того колючого вітру. Тепер я починав глибше розуміти Сиротюка: духовний світець власної родини його завжди пригнічував. Ось чому тоді, хлопцем, розбивши лоба об полоза фінських санок Старого Пічкура, він не хотів додому, адже там чекала його оця доскіплива бабця-випитачка, роздратована старша сестра і головне — той дух непровітреного приміщення, відчуття якоїсь статичної невитяжної застійності, мертвого повітря і вічної взаємної підозріливості. Ми пробули в цьому домі не більше півгодини, але й за цей час біля серця встиг утворитися кам’яний приважечок, відчуття тоскної тьми, бо така тьма виточувалася з очей кожного з мешканців цього приміщення: старих і малих. Дивно мені було, що мій проникливий брат не помітив того раніше, що він навіть міг мати намір увійти в коло цих людей, адже ясна він, як метелик під сонцем, істота. Але я не хочу бути в цій ситуації резонером; як істота розумна, не маю морального права судити цих людей, бо, може, в своєму колі їм живеться гармонійно, бо може, я людина іншого тіста — недаремно до мене так різко поставилася бабця. Може, моє світло для цих людей — тьма, а світло їхнє — тьма для мене. Я не мав права їх судити, бо торкнувся їхнього світика лише мимохідь, випадково, пізнавши його тільки на перший дотик.
Але враження від того залишалося важке. Попри все, ці люди були ніби чимось прибиті, ніби хворіли на таємну хворобу, котра під’їдала їх, в кожного з них в очах, крім тьми й настороженості, що я їх відзначив, світився ще й сум і якась незбагненна покора. Що ж їх з’їдає, подумав я: ситих, одягнених і взутих?
Стояв у передпокої сам, Сиротюк пішов одягатись, діти, котрі вели себе досі ніби неживі, раптом загаласували, закричали, запхинькали — захотіли йти прогулятися разом із нами; стара і старша Сиротючки почали біля них поратися, вдягаючи й озуваючи. Чоловік молодшої сестри хропів уже так, ніби бажав продемонструвати нам на виході всі свої вокальні здатності; мій брат, певне, зумів перемовитися очима з молодшою Сиротюковою сестрою, бо натяг куртку, зупинив мене поглядом у передпокої і вийшов на передухіддя. За кілька хвилин за ним вислизнула Сиротюкова сестра. Я ж стояв тут, ніби забутий вазон, і терпляче чекав. Думав, що людей наплоджено в цей світ напрочуд різноманітних; одні з них тягнуть за собою тінь сонячну, а інші місячну. Кожен живе у своїй капсулі, і в кожній такій капсулі своя мікроатмосфера. В кожній капсулі своя мішанка кисню, азоту й вуглекислого газу, одного менше, а другого більше, через що одні живуть так, а інші інакше. Ця ж родина була по-своєму значена, щось у ній було таке, що дисгармонізувало мене. Очевидно, ніколи більше не переступлю їхнього порогу, завтра забуду про них і навіки викреслю із пам’яті — в мене свій світ, свої інтереси, — чому й навіщо мені треба думати про цих нещасних, коли навіть причину їхньої нещасності вияснити годі. Що їм бракує в цьому світі?