— А я от не боюся вмерти, — похвалилася бабця, — і до мене ніякі покійники не приходять. А ви ж набагато молодша за мене.
Це був тонко вирахуваний "підкол" — бабця погоджувалася з тим, що той, до кого починають навідуватися покійники, має вмерти, а от вона, слава Богу, ще вмирати не збирається. Але такі тонкі речі не доходили до баби Гані — після тих відвідин, коли до бабці забігла мама й забрала звідти матір свою, бабця зневажливо сказала мені:
— Ти подиви! Вона учителькою була, але зовсім не знає мови. Як вона тих нещасних дітей учила? — Сама бабця розмовляла досить чисто і навіть пишалася з того.
Але мама прийшла за бабою потім. Поки що розмова тривала. Баба Ганя знову згадала покійних родичів, а тоді й замовкла, широко розплющивши очі — щось їй там думалося чи ввижалося.
— Може, я у вас тут ляжу? — спитала раптом, і бабця так була уражена, що аж беззубого рота розтулила, що з нею траплялося рідко, адже зубів у неї не було, і вона про це завжди пам’ятала.
— Скоч-но, Толику, до мами, — наказала вона коротко. — Хай її забере.
Я скочив, і мама бабу Ганю забрала, але відтоді та не раз чвалала до бабці, сідала в неї, і вони в такий спосіб, як оце оповів, балакали, очевидно, баба Ганя знайшла в бабці свою сповідницю, що мене, зрештою, не переставало дивувати. Завершувалися ці візити завжди однаково, тобто баба Ганя просила дозволу в бабці прилягти, а це значило, що треба її звідси забирати. Коли мене під рукою не було, бабця тричі стукала в стінку, і мама незмінно на той стукіт з’являлася.
Але якось баба Ганя вирішила з нашого обійстя піти. Спустилася зі сходів, але не завернула до бабці (я сидів у цей час у шезлонгу і читав Фенімора Купера, захоплюючись неймовірними пригодами Звіробоя), а подибала просто до хвіртки. Відчинила її (я вже не читав, а пильно за нею стежив) і вийшла на вулицю. Стала й довго стояла, дивлячись на гори сміття й буйно порослі бур’яни, в глибині яких галасували п’яниці, а тоді подалася стежечкою між ті купи. Але далеко вона не зайшла, бо раптом похитнулася й сіла на одну з менших куп, підімнувши під себе розкішного куща лободи. Я гукнув маму, і та, охнувши і чортихаючись, побігла до втікачки.
— Чого пішла з двору? — пронизливо закричала, аж у бур’янах звівся один із п’яниць, здається Людиноподібний.
— Не чіпай мене, — спокійно сказала баба Ганя. — Ти ж викинула мене на смітника.
— Горе ти моє! — крикнула мама й почала підіймати з бур’яну бабу Ганю. — Ану вставай!
— Нє! — сказала баба Ганя. — Ти викинула мене на смітника, я тут посиджу й повернуся в село. Там мені буде лучче.
Ясна річ, мама не могла підняти бабу, п’яниць для цього їй гукати, певне, не хотілося, татка не було, бабця для підйомних робіт не годилася, отже, мама заплакала й спитала жалібно:
— Ну, чого ти мене перед людьми ганьбиш? Я тобі годжу, як болячці, а ти мене ганьбиш. Хіба я викидала тебе на смітника?
— Ну да, — спокійно відказала баба Ганя. — Тут мені й місце.
Тоді мама махнула рукою, втерла хвартухом сльози, вийняла інгалятора, дихнула з нього й пішла додому, а баба Ганя продовжувала сидіти на смітнику і вже, певне, уявляла, що їде в село, а будяк, котрий біля неї ріс, мабуть, уявився їй люб’язним співподорожником, бо вона почала скаржитися будякові, як їй важко жити на світі, як їй болить усе тіло, бо зять, чоловік її дочки, щодня б’є її палицями, а те мале гаденя (тобто я) коле її голками, і вона б залюбки те гаденя зачавила, коли б більше мала сили в руках. Я все це чув, бо покинув читати Фенімора Купера й проліз через кущі ближче до баби, сховавшись у заростях, мені було зовсім не смішно, що вона отаке варнякає, я смутно подумав, що ми в цьому домі усі страшенно самотні: і татко, і я, і мама, і баби, але водночас нероздільно одне з одним зв’язані, що нас розділяють прозорі, але непробивні стіни, але саме ці стіни й зводять споруду нашого дому, і в цьому є якась не зрозуміла мені, нерозумна, але дивна рація. А може, я тоді ще не міг так мудро думати, може, так думаю зараз, відтворюючи ті давно виблідлі сцени, але щось таке подібне відчував, тому я, давлячись їдкою тугою, раптом вийшов із кущів й безбоязно підійшов до баби Гані, покірно став перед нею й мовив, опустивши голову:
— Бабо Ганю! — сказав я. — Вдарте мене ще раз палицею, але встаньте і йдіть додому.
Баба дивилася на мене трохи банькатими, холодними й порожніми очима, ніби я був такий малий, що й не помічала мене.
— Чуєте, що я сказав, бабо! — мовив я твердіше.
Тоді баба Ганя потяглася до палиці, але не підняла її. Вона заплакала й сказала:
— В мене немає дому. І це я вже назовсім викинула себе на смітника.
Тоді з двору вийшла бабця. Стояла якийсь час, підбивши долішню щелепу під горішню.
— Чого це вона там сидить? — спитала гостро. — І що це за фокуси?
— Каже, що викинула себе на смітника, — мовив я.
Бабця пирхнула, ніби хотіла засміятися.
— І давно вона тут сидить?
— Та нє, — сказав я. — Мама не змогла її підняти.
— Чого ви тут сидите? — спитала гостро бабця.
— Йду додому, — сказала баба Ганя. — В село.
— Але ж ви сидите, а не йдете, — мовила бабця. — І хіба ви не знаєте, що вашу хату продали?
Баба Ганя подивилася на бабцю з якимось жахом.
— Ну да, — сказала бабця з осолодою. — Нема більше вашої хати. Її продали на знос… Тепер ваша хата тут.
Баба Ганя дивилася на бабцю з тим-таки жахом, вуста її затремтіли.
— А ти чого стоїш? — прикрикнула на мене бабця. — Біжи в двір! Вона сама прийде! Ніде не дінеться.
— Поможіть мені встати, — попросила баба Ганя.
— Ну, я вам не поможу, — мовила бабця. — Бачите, які в мене руки?
Вона простягла руки, вони в неї трусилися.
Тоді баба Ганя почала кричати своїм жахливим, як єрихонська труба, голосом:
— Люда! Люда! — мені, однак, здалося, що баба Ганя кличе не мою маму, а людей взагалі. — Люда! Поможи мені встати! Вони мене тут уб’ють!..
Картина друга.
Зимова, з приміським лісом
1
Цього року брат приїхав не 31 грудня, як бувало, а 1 січня.
— Не склалася у мене поїздка, — ледве не з порогу мовив він. — Але прислав листа Сиротюк. Він зараз у Києві в родичів, десь у Біличах. Де ті Біличі?
— Край світа, — відповів я. — Ніколи там не бував. З правої руки від Святошина.