— Фі, Свєтка, — засміялася Лєнка. — У нєго даже не пушечка, а козявка.
Я зібрався на силі і рвонувся, як міг. Свєтка з мене скотилася, тоді я зірвався на ноги і, підсмикнувши штанці, кинувся від них, відчуваючи не тільки невимовний сором, але й жах. Вони там, у кущах, геготали.
— Мальчік іщо малєнький, — сказала котрась із них, і це ще більше підстьобнуло мене. Я вирвався на бабчине подвір’я, а тоді помчав поза хатою туди, де був у нас літній душ, заскочив до буди й замкнувся там. І мені з очей раптом покотилися струмками сльози, я ридав і бився об вогку дощану підлогу — здавалося мені, що викачаний у лайні, тому, що возить їхній татко, — ніколи ще не було мені так бридко й паскудно. Не міг стримати нудоти й вирвав просто на ті вогкі дошки, трусився весь, а в роті стояв тухлий і гіркий присмак; Господи, думав я, до чого я дійшов? Чому виявився такою шматою, чому піддався тим і справді "спорченим" бісицям, чому ввірвалися вони в наше життя і так нещадно сколотили мій спокій і щасливу мою самотність? Я сидів у куточку душової, скорчившись у грудочку, крізь шпари пробивалося вечірнє сонце і на підлозі від того лежали жовті лінії, які, в свою чергу, промінилися й розсипали сяйво. І це жовте світло поступово почало втишувати й заспокоювати мене. Я взяв ганчірку й витер свою блювотину, відкинув ганчірку в куток, а сам знову сів і почав голосно вдихати повітря, яке пахло мокрими дошками, милом і моїми виверженнями — продовжувало нудити. Але блювати не було чим, тож я тільки гикнув пару разів і заспокоївся.
Не знаю, скільки просидів у душовій, дівчатка мене шукали, навіть проходили повз будку і смикнули двері, але подумали, що ті зачинено ззовні на внутрішній замок, бо пішли далі; я ж відчув якусь прострацію, в яку западав глибше й глибше, бо хоч який малий тоді ще був, зрозумів, що це мені перший дошкульний житейський урок, бо досі я жив ніби відірваний од світу, досі для мене світ був — школа і це обійстя з його маленькими самоїдськими проблемами, але в ньому ще жити було можна, ба, я був до такого життя призвичаєний. Тепер же ніби подорослішав, бо світ плеснув мені в обличчя чимось таким бридким, як помиї, і, хоч який я малий тоді був, а вперше не так зрозумів, як пізнав, що не можна йти за будь-яким принагідним покликом, навіть коли ти зовсім самотній, що в світі є не тільки добре й лихе, але й не все добре — тільки добре, та й лихе — ніби драбина, в котрої немає щаблів. Ступив тільки на перший щабель лихого, і це тому, що надто несмілий і податливий, нічого в світі не знаю, а так жити також не можна. Ні, я зовсім заплутався і в своїх думках і почуттях, і в тому, що діється навколо мене — аж почала боліти від усього того голова, я навіть думав, що та моя нещасна голова візьме й розірветься, як насіння розрив-трави, і я навік залишуся в цій будці клаптиком мертвої плоті. І тільки сонце, яке пробивалося крізь шпари, веселило мене, якось утихомирювало, а коли воно раптом зникло, коли щілини стали не жовті, а сині, я злякався, що тут мене застане темрява. Тихесенько відчинив двері й вийшов у сутінок, що западав над землею; почув голоси з нашого подвір’я і вирішив викрастися за межі обійстя, щоб пробратися непомітно до нашої з татком халабуди, там я собі ляжу, загорнусь у ковдру й засну, а вранці прокинуся знову чистий, знову буду як учора й позавчора, але вже ніколи не буду такий довірливий і безвольний — матиму засторогу. Так я й зробив: прокрався до халабуди, але сховатись у ній непомічений не міг, бо біля неї на лавочці сиділи підхмелені татко й дядько Володя й бесідували. Менша дівчинка все ще гойдалася, а старші допомагали прибирати зі столу — мене ніхто не хапався. Бабці в дворі вже не було, очевидно, пішла до себе, не було й баби Гані, очевидно, також пішла в хату. Я проліз у дірку в паркані і причаївся у закапелку, прислуховуючись, про що теревенить татко з дядьком, бо те, що вони говорили, виявилося й мені цікаве.
— Да, я понімаю, — ледве ворочаючи язиком, сказав дядько Володя. — Мені як сину тра було б матір забрать, але условія в мене непідходящі. Ну от, подумай сам, живу я на п’ятому етажі, без ліфту — як мені її туди затарабанить?
— Так, це проблема, — сказав мирно татко. — В баби сто сімдесят два кеге, а може, й більше…
— Ну нехай я її туди б якось затарабанив, піяніна ж носять, — сказав дядько Володя, — але жінка моя за матір’ю дивитися не буде, а її тра по-женському обійти. А в мене така вирва: на чорта, каже, здалася мені твоя мать? Вона й мене не хоче обхóдить, бо робота, понімаєш, у мене, ну, гразна, я собі сам стіраю, а вона тіко сміється. Літом я тіко на дачці живу, на розкладусі сплю, а не дома — нема там для мене місця в жизні…
— Так, це проблема, — сказав татко. — З бабами трудно жить.
— Я понімаю, — казав так само печально дядько Володя, — мати моя, оскільки ти з Людкою не розписаний, тобі, може, й не родичка, до тебе тут претенцій нема. А може, ти захочеш собі молодуху взять і якось законно жизню зорганізувать — то шо тоді робить?
— Так, це проблема, — сказав татко. — Але при живій жінці я поки що женитися вдруге не збираюся. Хай живуть, я не проти.
— Думаєш, мені не жаль матері? — протягло сказав дядько Володя. — Жаль, хоч вона баба — не конхвєтка. Хай я від неї в жизні нічого доброго не мав, мати є мати. В дом хроніка її тоже не візьмуть — діти живі й здорові… Прийдеш додому, жінка від мене носа верне: пошол вон, каже, смердяк, дітей проти мене научила і проти матері, коли та жила в нас. Вони, ті бісенята, таке їй вичворяли — уму непостіжимо. А що я можу? Крикну на них, а та зміюка: пошел вон од нас, смердяк! Ну, я часом іду. І на вокзалі не раз спав. А матір тра по-женському обійти.
— Я від тебе нічого не вимагаю, — сказав татко. — Живе, то хай живе! Якось перебудемо.
— Ти славний! Добрий! — сказав дядько Володя. — А я от не можу бути ні добрим, ні славним. Жизня не позволя! Отак часом, повір, хочеться і в петлю полізти…
— Ну, ти це покинь! — сказав татко. — В тебе ніхто нічого не вимага.
— Я понімаю, — мовив дядько Володя. — Але думаєш, у мене совісті нема?
— Ну, чого ж, — сказав татко. — Коли мучить тебе, значить є.