— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.
Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.
В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: "Атас!" — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.
7
У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:
— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?
— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.
— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!
І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.
У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в "щок", як він казав замість "шок", — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:
— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?
Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала:
— У вас справді був туберкульоз?
— Самий настоящий! — сказав гордо Вакулюк.
— Але ж у вас зовсім чисті легені, чим ви лікувалися?
— Собак їв, — простодушно сказав Вакулюк, показавши свої таки схожі на собачі зуби і заіскрів поросячими очками.
Лікарка-рентгенка здивовано на нього подивилась і обережно сказала, що йому треба було б завітати до невропатолога, але він до невропатолога не пішов, а з тієї великої радості, що туберкульоз у нього пропав, прийшов додому, накинувся на свою вбрану в собачу кацавейку мікрожінку, перехилив її і, незважаючи на її несміливі протести, зачав у такий собачий спосіб першого Карасика, якого жінка його, котра носила в дівоцтві прізвище Велет, щасливо і без проблем випустила невдовзі у світ. І він, Карась, завше був захоплений таким успішним дійством, що продовжував натхненно біля неї працювати, і вона щороку випускала на світ по Карасику, а коли з’явився четвертий, Вакулюк отямився, і то з тієї причини, що жінка йому вказала, та й він сам уже примітив, що старшенький дуже вже повільно росте, а меньшенький так само. Саме тоді він і сказав знамениту фразу, яка чомусь стала відома всім пожильцям дому:
— Це коли б і ти їла зо мною собак, то й твоя б болезня пройшла!
Собак уже після того рентгену він не їв постійно, хіба що якась дуже припадала йому до вподоби (наприклад, була добре вгодована чи мала пишну шкуру), то він її тихенько з цього світу прибирав, а коли в міліціонера Гомзина зносилася шапка (не все ж він і у формі ходив), а в його жінки — кацавейка, то міліціонер перестрів Карася, примружив ліве око і спитав:
— А што, Вакулюк, ти уже собак нє ловіш?
Карась його натяку зовсім не зрозумів, а відповів наївно:
— На кой чорт мені ті собаки здалися, коли я свій тубукольоз ізлічив. Трошки я, знаєте, бояться став: а що, як попадеться скажена? Кажуть, шо і од шапки чи од кацавейки сказ на людину може перейти — це мені врач сказав.
Цим він трохи налякав і міліціонера Гомзина, і той залишив його в спокої, а Карась, дивлячись на молодецьку спину міліціонера, беззвучно розкрив рота, повного жовтих, але міцних зубів, очі його при цьому сипнули віялом іскор.
Друга причина, чому Вакулюк покинув собак, була риба, а він уже вдався такий чоловік, що коли захоплювався, то віддавався захопленню цілком, так було, зрештою, і з собаками. Риба ж, як відомо, хворобі сказу не підлягає, окрім того, євангеліст Сухар радив йому їсти риби якнайбільше, а Вакулюк був особа, яка коли когось чи чогось слухається, то твердо, отож риба стала відтепер його основним інтересом. За цей час він погрубшав і став грубшати все більше, аж поки не набрав подоби Карася, а карасів з усієї риби він любив найбільше, особливо в сметані. Дивно було й те, що його діти також подобали на карасиків чи, точніше, на бекасиків: пузатенькі, з маленькими голівками, але напрочуд прудкі; вони бігали скрізь зграйкою й у всьому були однодушні, особливо у всіляких капостях. Карась став грубим, можливо й тому, що почав частенько зазирати в чарку, але не для того, щоб напитися, а щоб смачніше поїсти, отож із чаркою він з’їдав удвічі більше, і тут уже в пригоді йому ставала Червона Шапочка, одиначка-стара, котра жила на другому поверсі у прямому сусідстві з міліціонером Гомзиним, а маючи таке корисне сусідство, анітрохи не боялася не тільки гнати самогонку, але й продавати її, ясна річ, з кожного гону підносячи міліціонеру Гомзину первачку, настояного на мускатному горіхові, або й чистого — це коли мускатного горіха в Червоної Шапочки під рукою не було. Що Карась і справді користувався її послугами, свідчило хоч би те, що й Червона Шапочка стала носити собачу кацавейку, хоч Карась тепер собак начебто й не ловив; собачої шапки вона не мала, бо жінки в тій порі чоловічих шапок не носили, а ще тому, що в неї на голові незмінно стримів, схожий на зімнутий млинець, капелюшок увіч довоєнної моди, ще відтоді, коли жінки почали стригтися та й капелюшки носили без крис, а тісно приляглі до голови. Цей капелюшок із часом утрачав червону барву, але Червона Шапочка щось там йому, може, й по-відьомському, робила, і він знову яскраво розцвітав і, здається, не зношувався, хоч завжди виглядав зношеним.