— А татко каже, що людей жаліти треба! — бовкнув я.
Оце й була ота олія в огонь, і я її вилив, може, й навмисне, бо чомусь мені не хотілося повертатися до тих дівчаток і дядька Володі. Я б ліпше посидів тут, хай би наслухався по зав’язку бабчиних злорічних просторікувань.
— Правильно сказав твій татко, — мовила вона янголячим голосом. — Але людей, не всіляку потолоч. Чи ця баба Ганя колись вам допомогла чимось? Ну, хоч би тоді, коли татко прибудовував незаконно свою половину. Чи вона хоч би рубля витрусила зі своєї кишені? Нє, треба було їй жерти, отак розпаслася, що тепер кроку ступити не може. Не може, а мо’, й придурюється. Розбахала собі жолудок, як відро, і попробуй у те відро насипати в день по три рази. Е, ти мені не говори! Дітей порозпихала по чужих кутках, а сама жерла і телевізора дивилася… Та ти її тут не бачив ні разу, доки не прикрутило. Твоя мама тоже не з маслом, по гуртожитках тягалася, поки того лобура, твого татка, не окрутила. А їй, коли була мала, бабера ні разу цяцьки не купила. А татка твого тільки для того, щоб картоплю їй копав, кликала. А нам ні картоплини не дала. Раз продала, але по базарній ціні, плюс за транспорт. Ну, нехай, та картопля була непогана, але що тобі відпало б, коли б рідній дочці тієї картопельки трохи задурно дала? Нє, їй тра було свої тельбухи напихати, а теперички їй ходить важко, теперички їй ноги болять. Ох, ох! — Бабця закотила очі, була вона в нас артистка, і захитала головою. — Людей тра жаліть, правильно твій татко сказав, але не таких!
Я трохи скис; ні, не треба було мені заводити бабцю. Те, що вона мені сказала в своїй пристрасній промові, яку виголосила, не затинаючись, не було мені невідоме: чув оце не раз і не десять, та й бабця, коли їй приходило бажання повітійствувати, повторяла її слово в слово, бо таки добре її затвердила. Мені завжди при цьому ставало смутно, одне через те, що важко вдесяте чи всоте слухати одне й те ж, але більше тому, що, зважаючи на певну гіперболізацію, бабця все-таки казала правду. Все було, про те говорила не тільки бабця, але й мама з татком, але без такого солодкого упоєння, з яким проголошувала бабця. Ні, таки треба було мені від бабці тікати: бути слухацькою аудиторією для її ораторських вправ — радість невелика. Але я знав, що на мене там, надворі, чатують дівчатка, які, очевидно таки прагнуть продовжити гру в чоловіків та жінок, тож коли я про те думав, холодний піт у мене на чолі виступав, хоч і цікаво було мені те неймовірно. Водночас виникав у мені якийсь недовідомий страх, і саме цей страх мною зараз верховодив. Я міг би піти погратися з тією молодшою, яка напевне не чинила б на мене такого наступу, як старші, але тоді старші почали б мені мстити, а що вони здатні до всяких капостей, я не сумнівався: згадати б історію з голками, коли і я змушений був вестися ганебно. Ні, ліпше слухати бабцю. Але поки я отак міркував, бабця знову приклеїлася до вікна, зовсім мене не соромлячись, та й навіщо, адже я її за підгляданням уже застав.
— Бачиш, і баберу садять за стола, — сказала. — І нічого, йде, ще й швиденько. Це що, той махлер горілку привіз чи ви купували?
— Татко не знав, що він приїде, — мовив я. — Мав бути в кінці тижня.
— Ну, ясно, йому тра впоїти твого татка… Не поскупився. Ти там дивись за татком і не давай йому впиватися… Бач, скільки наготувала мама твоя, такого принца приймає, могли б і картоплею обійтися. Кажеш, не знали, коли приїде, а наготувала, що полк можна нагодувать…
— Це мама потому варила, — пояснив я. — Коли приїхав…
— Цілий свій виводок привіз, — мовила бабця. — Це для того, щоб сказать: нема в нього місця в машині для бабури. Значить, він не збирався баберу забирать.
Помічення було блискуче. Баба Ганя могла б уміститися хіба б на задньому сидінні, тоді для трьох дівчаток і справді не було б місця.
— Ти з цими дівчатками не гуляй, — сказала строго бабця.
— Чого б то? — нещиро здивувався я, бабця інколи виявляла чудеса проникливості.
— Це ж вони тебе підбили, щоб колоти бабу Ганю голками?
Я запалав, як піон, бабця й таке доглянула.
— Вони, — мовив пошепки і ще більше засоромився: виходило, що виказував своїх спільниць. З другого боку, що це за виказ, коли бабця все бачила, та й правда це була.
— Не роби такого більше, — мовила бабця лагідно. — Негарно це! Вона погана баба, але такого не роби!
— Не буду! — пролепетав я. — Так ти підеш на вечерю?
— Не знаю, що його й робить. Іди, я зараз вдягнуся…
Ну, раз бабця збиралася чепуритися, значить все гаразд.
Вона вдягне нову сукню, підпудрить обличчя — мир у двох частинах нашого світу буде збережено. Правда, бабця вагалася. Тому й сказала таку трохи загадкову фразу:
— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.
Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі "Столичною" — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.
— Бабця прийде? — спитала мама.
— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.
— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.
За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.
— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.
Я злякано відскочив до мами.
— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?
Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.
— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!
Мама сторопіла.
— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.