— Це в тебе і до цукерок та бабера апетит відбила, — сказала спокійно, розгорнула папірця і кинула карамельку собі до рота. Я ковтнув слину.
— І довго вона у нас пробуде?
— Не знаю, — мовив я неохоче. — Має приїхати дядько Володя з Одеси.
Новина бабцю потрясла: здається, це було єдине, чого вона не відала. Цукерка віддимала її запалу щоку, а очі засвітилися:
— Що ти кажеш! І він її забере? — спитала натхненно.
Я здвигнув плечима: мама глибоко сумнівалася, що так станеться, але її брат і справді дзвонив — він таки приїде.
— Коли б не хотів її забирати, — гарячково міркувала бабця, — нащо йому приїжджати? По-моєму, він не дуже любить оббивати наші пороги?..
Бабця мала рацію: ані баба Ганя, ані мамин брат Володя в нас не бували ні разу, принаймні за моєї пам’яті.
— Приїде на своїй машині, — байдуже сказав я, знаючи, як уразити бабцю.
— В нього є своя машина? — аж підскочила та на ослінці і ледве не ковтнула свою, а власне, мою цукерку. — О, тоді він її просто забере. Це ще здорова бабура. Коли вона змогла приїхати в грузовику, то в легковій поїде, як по маслі, хе-хе!
Але мама з татком глибоко сумнівалися, щоб дядько Володя бабу Ганю до себе забрав.
— Вона ж прописана в нього! — сказала бабця. — За неї він зайву площу одхватив, тепер нехай возяється… Одного боюся, — бабця замовкла й почала з чвакотом смоктати цукерку. — Еге ж… татко твій надто поступливий. Це коли б твій татко настояв!
Смішно слухати: щоб татко та й настояв! Татко мій ніколи нічого не настоював, бо хоч мама й побоювалася, що він її колись вижене, але все робилося в нас у домі, як скаже таки вона, мама.
— Твій татко — шмата! — сказала бабця, сердито поблискуючи оченятами. — Коли б була на його місці, то я цю баберу — в шию, в шию! Чого це ми повинні її глядіти? Та вона ж сюди приїхати не бажала, така пані! Пані вчительша! — єхидно перекривила бабця. — Та вона ж твоїй мамі ні рублика, ні картоплини не передала, та й навіть, коли ти народився, не приїхала. На похорони твого діда й баби, коли вони, пухом їм земля, загинули, не приїхала — боялася жир розтрусить. А хіба не виперла вона з дому твою маму ще після сьомого класу і ні рубля їй не прислала, ні картоплиночки. Коли б не татко, то була б твоя мама, як ті шлюхи з бур’янів. І не приїздила до неї — важко було тушу пересувати… Не думай, що вона добренька ота баба Ганя. Порозганяла дітей з села по містах, а сама шлялася..
Я все це слухав спокійно, бо це була правда. Ці речі переповідала не тільки бабця, але й, часом, моя мама. Баба Ганя, поки була здорова, відверто нами нехтувала, через це, коли я вперше її побачив — це вже тепер, коли її заштовхали з канапкою в наше вікно, то в мене волосся на голові заворушилося: переді мною постала гора, і треба було б п’ять таких мізерних, як я, щоб обхопити її довкруж. Треба було чотири таких, як я, щоб стали ці чотири на плечі один одному, і тільки верхній дістав би її лоба. Баба Ганя дивилася на мене здоровенними баньками і раптом спитала в мами:
— Це що, твій син? Чи, може, внук?
— Ти зовсім з ума вижила, — мовила роздратовано мама. — Хіба в мене може бути такий внук? І чи ти своїх онуків не знаєш?
— Чого ж? — сказала баба Ганя, ледве ворочаючи язиком, ніби п’яна була. — Своїх внуків я знаю. У Володі їх двоє. Чи троє?
— Троє, — сказала мама.
— Ну да, я ж кажу. А цього твого я й не знаю. Він твій?
Тоді моя мама заплакала: баба Ганя навіть не знала, що в неї є внук, тобто я. Мама почала зі сльозами бабі це виказувати, бо як це можна таке забути: скільки у тебе внуків і хто вони, але бабу Ганю це зовсім не зворушило.
— Ну да, забула, — сказала. — І чого тобі сердиться, хіба не бачиш, больна я.
Баба Ганя почала по тому осідати, а тоді гупнула широчезною сідницею на канапку, аж пружини в тієї бідолахи-канапи застогнали, я ж чкурнув надвір і намагався після того в нашу хату не заходити, а ще коли там поселився той жахаючий сморід, то й поготів.
— Коли має приїхати той Володька? — спитала бабця.
Але я того не знав: приїде, та й усе.
— Ти там разом з батьком спиш, — зашепотіла, озираючись, ніби остерігаючись, що її підслухають, бабця. — Мене він слухать не буде, а тебе послухається, то ти йому натуркай, натуркай, щоб сміливий був, щоб не пропустив нагоди, і хай би той Володька свою дорогеньку маму забрав, і хай би вони сюди до нас і носа не показували. Ти на його гордість наляж, бо це нам тут не буде життя, а пекло, бо та бабера, хоч і не прописана, а всіх нас із хати повиживає, як і вас, бідолашненьких, уже вижила і як того котика бідолашненького — оно вже по будах тулиться. А що, коли похолодає? Де ви тоді, бідолашненькі, подінетеся. Вернетеся в той свинушник, що його та бабера з твоєю мамою зробили, а в тебе і жолудочок слабенький, і апетитику нема, то це вже ти зовсім переведешся. Кощеєм зробишся і ще помреш, бідолашненький, бо самі шкура й кості на тобі. А тій бабері скілька не дай — не наситиш. Бачив, як вона їсть?
Я хитнув головою: бачив, неясно тільки, де це бачила бабця, яка в нашу хату не потикалася. Це було наступного ранку, коли довелося піти в хату: татко згоджувався грати зі мною в шахи, але дошку мав винести з дому я, бо він рішуче туди відмовлявся йти, а мама, яка вискочила надвір, виносити дошку також не хотіла: "Піди й візьми!" — сказала й помчала в дім. Отож я змушений був переступити порога, затримавши дихання, бо сморід у хаті стояв убивчий, і проскочив через кімнату, де оселилася баба Ганя, у мацюпеньку, де спали раніше ми з татком; по дорозі я кинув оком на бабу Ганю і побачив, що вона сидить за столом, перед нею — велика керамічна миска доверху накладена картоплею і в ту картоплю було втиснуто не менше як п’ять котлет, а ще біля баби стояла величезна керамічна кварта, куди вміщалося літра півтора рідини (її подарувала таткові для пива мама на його день народження, але татко нею не користувався, й вона пилявіла на стелажі) з якимсь напоєм, здається, це був кефір, і баба Ганя так молотила картоплю, що навіть мене не помітила, і тільки коли я вискочив із шаховою дошкою під пахвою, почув її повільний, негнучкий голос:
— Це що, кіт тут бігав?