Микола часом бував безпардонний. Правда, і тоді вважав, що жартує. А може, певним чином фрондував, бо відстані між знаменитим приятелем, утяженим найвищими званнями та преміями, і провінційним викладачем музичного училища все-таки не міг не відчувати. Отож і долав її за допомогою отакого-от гумору й певної бравади; Станіслав тут чинив простіше: неодмінно відвідував приятеля в час приїздів, вів себе з ним просто, без зверхності і намагався не вражатися ні на його гумор, ні фронду. Через це їхні стосунки стали більш традиційними, як сердечними, а прірва з роками все поглиблювалась, і обоє це чудово відчували й знали.
— Біжу на кухню! — сказав Микола. — Бо моя половина вже напевне кипить, як казанок зі смолою.
Він зник, і Станіслав знову звернув увагу на свою співрозмовницю. Вони зустрілися поглядами і ніяк не могли тих поглядів розвести; Стефанія схаменулася перша й опустила очі — червона барва в неї з обличчя не зникла, але як дивно і юно її красила!
— Чому ви без чоловіка? — чемно поцікавився Станіслав.
— Ну, він у мене не музикант і комусь треба було залишитись із дочкою. Вона в нас рано лягає. Він мене відпустив.
— Знаєте, що дуже схожі на молоду Леоніду? — спитав.
— О, це мені всі родичі кажуть, крім самої тітки Леоніди, а найбільше дядько Микола. Тітка ж це категорично заперечує.
— Це тому, що людина не бачить себе збоку. Буваєте в Києві?
— Дуже рідко, — сказала Стефанія. — Ні знайомих там, ані родичів.
— А тепер уже маєте знайомого, — ґречно вклонився. — Що ви кінчали?
— Таж місцеве училище, — сказала Стефанія.
— Завдяки дядькові? — всміхнувся Станіслав.
— Так уже в цьому світі прийнято, — засміялася Стефанія. Коли сміялася, то схожість із Леонідою певною мірою зникала. — Де сват, там і блат.
— А далі вчитися не хотіли?
— Кому я там далі потрібна? — сказала практично. — Скрізь треба мати виходи та знайомства.
— Ну, принаймні Микола міг би звернутися до мене, — сказав Станіслав.
— Я вже тут загніжджена, — просто сказала Стефанія. — Та й талантів у мене не густо, навряд чи ту науку потягла б. Я маленька людина малого міста, і це мене цілком задовольняє. Не витворювач духовних цінностей, а їхній споживач.
Остання фраза свідчила, що простачкою Стефанія не була, очевидно, належала до такого типу жінок, як його тітка Віра.
Розмова їх захопила, і вони не помітили, що на вступі у віталеньку величаво постав Микола, правда, вже не обв’язаний жіночим хвартушком.
— Стіл висунуто, скатірку постелено, пляшки виставлено, а їжа з нетерпінням чекає, коли її поглинуть, — урочисто і знову-таки ніби з гумором сказав він. — Ласкаво прошу!
Вони встали, і тут йому назустріч пішла Леоніда, важкувата, з розплилою постаттю і розсвіченим усмішкою обличчям, перед цим вона рішуче усунула з дороги чоловіка.
— Я так рада, так рада, що не забуваєш нас! — казала вона, і вони розцілувалися тричі. Тоді відступила на крок і задоволено обдивилася. — Ти не змінюєшся, не то що я. Такий же молодий і такий же красень.
— Підтоптаний, Леонідо, підтоптаний! Молодий для немолодих очей, а для молодих підтоптаний.
— І це правда! — сказала вона. — Орестику, іди привітайся з дядьком Станіславом.
Із дверей виступив хлопець, худий та високий, з малим, прищавим обличчям і з першим пушком під носом, на голові мав пишну шапку волосся. Рука, яку подав Станіславу, була малосильна й ніби зів’яла.
Усе відбувалось, як завжди: застілля, чаркування, тости, розмови, з однією тільки різницею: навпроти сиділа жінка, яка все ще непомірно хвилювала Станіслава, з якою вряди-годи зустрічався очима, тоді між ними ніби щось спалахувало — вони відразу ж розводили погляди, намагаючись їх якийсь час не з’єднувати, але незвідана сила зводила їх знову. Микола розповідав політичні анекдоти, осмішуючи перестарілого правителя з його дитячим захопленням орденами та відзнаками, — тут уже Микола був мастак, він чудово імітував гугнявий голос правителя і його, породжені осклеротілим мозком афоризми. Станіслав зі Стефанією сміялись, а Леоніда з Орестом ні, очевидно, не раз уже їх із Миколиних вуст чули. Микола ще раз спробував умовити його дати "концертичка" для місцевої інтелігенції, ну хоч би в музичному училищі, адже він його випускник, але Станіслав завтра мав їхати, тож рішуче відмовився, і вони знову поговорили на тему, що пророка на батьківщині не шанують; Станіслав уважав, що це нормально, а Микола з того обурювався, очевидячки, для годиться. Потім Станіслав розпитав у Ореста про його плани, той кінчав музичне училище і мріяв про консерваторію, а коли Орест про це сказав, за столом зависла багатозначна тиша — Станіслав зрозумів, що тут має запропонувати своє сприяння та допомогу, адже він уже кілька років у консерваторії професором. Коли ж він це зробив, Микола з Леонідою полегшено зітхнули, а Орест скромно потупив очі; Станіслав при цьому відчув незадоволення, бо рівня Орестової підготовки та здібностей не знав, а треба було спершу визначити це, а тоді щось обіцяти. А ще йому здалося, може, й безпідставно, що Микола сьогодні заявився до нього зовсім не для того, щоб організувати для місцевої інтелігенції його "концертичка", а щоб він не забув прийти до нього в гості, адже справа в них до нього була поважна й делікатна і застрахуватися не було зайве. Зрештою, подали солодке, і він, покуштувавши шедеврів Леонідиної кухні й похваливши належно їх, звівся, сповістивши, що тітки не люблять, коли він у гостях загулюється.
— Але, Стасику, — сказала Леоніда, дивлячись на нього трохи млосно, — ти ж не послухав, як Орест грає!
І справді, послухати було треба, і вони перейшли до вітальні. Орест грав як для кандидата в студенти не зле, але п’єси були більш заучені, як провідчуті. Станіслав сухо висловив ряд технічних зауважень, вказав місця, які треба було б відшліфувати, і підтвердив свою готовність хлопцеві при вступі допомогти. В студенти середнього рівня той справді годився, але зірок з неба він, очевидно, ніколи не зніматиме; втім, усе залежить од його здатності до праці.
— А може, і ти нас потішиш? — спитав Микола.
— Хіба можна тішити, наповненому їжею та вином? — відказав Станіслав і зирнув на Стефанію. І вразився раптом: її очі палали, а на щоках цвіли нерівні рум’янці. І в ньому прокинулося щось од півника, котрий кокоче перед куркою і красується перед нею, — те віковічне, що примушує істоту чоловічої статі виставити себе перед істотою статі жіночої, вразити, захопити. Окрім того, в ньому весь час не зникала музика, й була вона надто хвилююча, глибока, переповнюючи його через край. І він ступнув до фортепіано і зіграв з усім блиском, який дозволяв цей інструмент, адже був той далеко не досконалий — кілька іскристих, як пінне вино, етюдів Шопена, які, здається, найбільш пасували до цього моменту — грав їх для Стефанії, для тих запалених її очей, для чарівних рум’янців, адже не міг не відчувати, що справив на неї враження не тільки як носій свого імені, але і як людина в плоті, хоч, може, це враження і не таке, як йому праглося б, вона світилася до нього захопленням пошанувачки, а не жінки, яка бажає, щоб її помітили і кохали.