— Поїхали. Досить слухати цих горлопанів.
Міністра покоробила зухвалість Лосса. Він хотів різко обірвати його, але в якусь частку секунди помітив, що рука злодія зачепила плече полісмена, який стояв поряд, і вільно… саме вільно пройшла крізь нього.
Шліссер протер очі, з острахом оглянув постать порушника.
— Що за чортовиння? — пробурмотів він.
Лосс нетерпляче озирнувся, холодно глянув на міністра.
— Чому ви мнетесь? Де ваша машина?
Поліцаї з цікавістю подивилися на свого всесильного шефа. Вони ніколи не чули, щоб злочинці так роз-мовляли з самим міністром.
Обурення закипіло в грудях Шліссера, він, ледве стримуючи себе, повернувся до офіцера, щоб дати наказ вгамувати зухвалого грабіжника, але Лосс, підвищивши голос, цинічно додав:
— Я не маю часу ждати! Поїхали!
Юрба захоплено заревла. їй не доводилося бачити, щоб порушники так вели себе в розмові з представни-ками закону.
Лосс, не звертаючи уваги ні на міністра, ні на полісменів, рушив униз. Коридор поліцаїв спрямовував йо-го до великої чорної машини без жодного вікна, в якій перевозили заарештованих. Лосс, навіть не поглянувши в той бік, зупинився біля лімузина міністра, владно простягнув руку. Поліцаї з якимось острахом розступились і пропустили його.
— Ей, ви! Що робите? Його машина там! — почувся різкий голос офіцера.
— Можеш сам їхати в ній, — роздратовано одрізав Лосс, сідаючи в лімузин.
Знову в юрбі зареготалися, навіть деякі охоронці не стримали посмішки.
Шліссер весь горів від люті, але якесь інстинктивне почуття змусило його стриматися. Він владно мах-нув рукою офіцерові.
— Хай сидить. Поїхали.
Він полегшено відкинувся на сидіння, позирнув на Лосса, що розташувався поруч. Міністрові здалося, що злочинець вважає себе господарем становища. Звідки це почуття?
Лімузин рвонув з місця, набираючи швидкість, за ним рушила валка поліцейських машин.
Лосс, напівобернувшись, скоса позирнув на міністра. Обличчя в нього було бліде, тривожне, але очі смі-ялися. Він мав вигляд людини, яка вирішила перед смертю погуляти як слід або, як кажуть, вмерти з музикою. В злочинцеві — це ясно відчував Шліссер — дивно переплелися спокій і тривога, впевненість і істерія. Це ви-ходило за рамки звичайного, і міністр вагався у виборі санкцій до Лосса. Негайно відправити його до тюрми? Чи, може, везти до себе й самому зайнятися дивним порушником?
Сумніви Шліссера перебив сам злодій. Він оглянувся назад, ніби оцінюючи обстановку, і безцеремонно запитав міністра:
— Куди ви мене везете?
— Не ваше діло! — грубо відповів Шліссер.
— Ви, напевне, гадаєте, що заарештували мене? — іронічно примружився Лосс.
— Я не гадаю, я зробив це.
— Помиляєтесь.
Міністр знизав плечима, потім рішуче повернувся до злочинця.
— Чому ви фіглярствуєте, Лосс? Хто ви? Що означає ваша дивна поведінка?
Лосс тихо засміявся.
— А ви все-таки помітили, що моя поведінка дивна? Це добре. Тільки я не фігляр. Ви думали, як я про-ник у підземелля? Чому не працювала сигналізація? Як сталося, що найскладніші механізми залишилися непо-шкодженими, а я опинився біля золотого запасу?
— Я дізнаюся про це! — гостро відрізав Шліссер. — Ви забуваєте, з ким маєте справу!
— Чув! — запевнив Лосс. — Слава про вас іде по всій Іспанії. Але не валяйте дурня, сеньйоре Хуано.
— Як ви смієте! — скипів Шліссер.
— Не кип’ятіться… Ви нічого не взнаєте, якщо я сам цього не захочу. Я поїхав з вами лише тому, що сам побажав цього. Отже, якщо хочете говорити — то тільки у вашому кабінеті, наодинці…
Два різних почуття боролися в душі Шліссера. Одне — виховане довголітньою поліцейською службою — вимагало негайно покарати негідника, який ображає шефа поліції недостойними словами, а друге — нез’ясо-вне, незрозуміле — підказувало, що потрібно зачекати, закликало не поспішати з висновками.
— Чого ж ви хочете від мене? — грубо запитав міністр.
— Я скажу це в кабінеті.
Лімузин міністра, а за ним і колона поліцейських машин уже під’їжджали до тюрми — велетенської по-хмурої будівлі на півночі Мадрида. Шліссер натиснув кнопку дзвінка, стиха сказав у мікрофон:
— До міністерства. Швидко!
Шофер здивовано озирнувся, але мовчки виконав наказ. Колона круто розвернулася і помчала назад. Лосс задоволено всміхнувся.
— Запам’ятайте, — багатозначно сказав Шліссер, — що я буду слухати тільки серйозні речі.
— Якраз я це й мав на увазі, — озвався Лосс.
Лімузин знову виїхав на вулицю Алькала й незабаром зупинився біля міністерства. Відчинилися дверця-та. Лосс першим вискочив із машини. Кілька полісменів охопили його кільцем, приготували зброю.
— Залиште його, — кинув міністр. — Він піде зі мною.
Здивовані поліцаї розступилися. Вони отетеріло спостерігали, як сам міністр поліції, всемогутній Шліс-сер поряд із злочинцем підіймався до своєї резиденції. Біля входу він зупинився, гучно крикнув офіцерові:
— Залиште посилену охорону! Розставте пости в коридорах… Щоб миша не пробігла!
Лосс знову насмішкувато поглянув на Шліссера, але промовчав. Він пройшов за міністром по коридору і вступив до широченного кабінету. Шліссер зупинився біля стола, жестом показав на стілець.
— Я не буду сідати, — заперечливо хитнув головою Лосс. — Сідайте й слухайте…
І знову хвиля роздратування прокотилася в грудях міністра. Він розгнівано блиснув очима на злочинця і прохрипів:
— Моє терпіння і м’якосердечність…
— Залиште при собі вашу м’якосердечність! — одрубав Лосс. — Уся країна знає її. Зрозумійте, що зви-чайний злочинець не говорив би з вами таким топом. Постарайтеся зрозуміти це й не перебивати мене.
Різко відчинилися двері кабінету. На порозі з’явився сухорлявий чоловік. Лосс, побачивши його, потем-нів. Він пізнав заступника міністра Коммеса.
В кабінеті запанувала напружена тиша. Шліссер здивовано Дивився на Лосса й Коммеса, і не міг зрозу-міти, що спільного є між цими двома зовсім різними людьми.
А в пам’яті Алессандро блискавично відновилися страшні картини нелюдського катування в тюрмі Сан-та-Пенья. Ось ніби зараз відчуваються нестерпні удари, смертельний тиск "льолі". Жадоба помсти, найстраш-нішої розплати спалахнула в серці Лосса.
— Лосс?! — вражено скрикнув Коммес.
— Сеньйоре Мігуель! Звідки ви знаєте цю людину? — здивовано запитав Шліссер.