Настала ніч. Холод проник до камери, освіжив гаряче тіло Алессандро. Потроху поверталася свідомість. Спрага палила губи в’язня, жар розривав голову, корчило руки й ноги.
— Пи-и-ти-и! — простогнав Лосс, жадібно ковтаючи холодне повітря. Подих зі свистом зривався з його вуст. — Пи-и-ти!..
Брязнуло віконечко. Наглядач подивився на в’язня, який черв’яком звивався під стіною сирої камери, по-зіхнув і байдуже відійшов геть.
— Не здохне, — пробурмотів він. — Воду одержить завтра.
Лосс знемагав. Він з останніх сил доповз до стіни, припав до неї і язиком почав злизувати вологу, яка ро-сою виступала на камені. Волога була насичена цвіллю і смородом. Вона ще більше дратувала бажання в’язня, посилювала спрагу.
Алессандро здалося, що він бреде через широку ріку. Але чому така густа вода? Вона якогось масляного кольору, від неї тхне гниллю.
Сонце немилосердно пече в тім’я Алессандро, воно просвердлює голову. Хочеться захиститися від па-лючого проміння, але руки неслухняні. Чому вони такі в’ялі? їх не можна навіть звести догори… Ось-ось голо-ва розскочиться, як розсохла діжка… Алессандро знає, що в такому випадку треба занурити діжку у воду. Мо-же, й і олову теж? Треба спробувати…
Він поринає в течію і кричить від неймовірного болю. Вода солона. Він не знав цього. Вона заходить у вуха, ніздрі, роз’їдає череп. Боже! За що така страшна кара?
На березі — постать. Постать в білосніжному платті… Хто це? Катрен! Це Катрен!.. Вона допоможе… її ніжні руки полегшать муки Алессандро…
— Катрен! — кричить Лосс у відчаї і простягає виснажені руки до берега.
Але берег почав віддалятися. Чому? Чому він віддаляється? А Катрен стоїть непорушно.
— Ка-а-атрен! — не вгаває Алессандро, а вода вже хлюпає йому в обличчя, виїдає очі. Мовчить Катрен, зникає в імлі, що поволі спускається на світ, на річку, на Алессандро…
Лосс поринає у воду. Хай краще смерть, ніж так мучитися. Навколо жовто… Метляються тіні. То, ма-буть, рибки… Але чому ж він дихає? Чим? Адже повітря під водою нема? І що то за світло вгорі? Сонце? Ні, то не сонце, а електрична лампочка… Яка лампочка?..
Свідомість боролася з галюцинацією, ніяк не могла вийти в світ реального. Вона лише зрідка приходила тієї ночі до в’язня, щоб ще більших мук завдати йому.
— Пити! — кричав він у пітьму, безсило повертаючи голову до дверей.
Але пітьма мовчала. І тоді Лоссу здавалося, що він один серед неосяжного світу, що він умер і це його душа мучиться в чистилищі за великі гріхи, вчинені за життя на землі. Коли ж закінчаться муки, коли він поба-чить хоча б одне живе обличчя?
Немає відповіді. Тільки в жовтому тумані пливуть десь оддалік велетенські зоряні світи. Вони холодні й байдужі до горя людини. Боже! Де ти? Навіщо створив мене? Є ти чи тебе нема? Чому посилаєш на мою голову такі неймовірні страждання? Мовчить простір. Біль розриває душу Алессандро, його руки простягаються від зорі до зорі, щоб обійняти кого-небудь, відчути живе, трепетне серце біля свого серця…
Холод пронизує тіло. Звідки холод? Чорні грати, і на тлі їх мерехтливі зірки… Страшно!.. Ні, він не в просторі, не на тому світі… Тюрма! Страшна Санта-Пенья! Значить, він вижив після "льолі", його залишили в спокої.
— Пити-и! — застукав у двері Алессандро, божеволіючи від спраги. Низький гул прокотився коридором.
— Замовкни! — почувся загрозливий голос наглядача. — Знову "льолі" захотів?
— Вмираю, — простогнав Лосс, намагаючись звестися на ноги.
— Не здохнеш, — пробуркотів голос. — Завтра одержиш.
Голова Алессандро безсило впала на камінь підлоги, з очей полилися сльози розпачу, безсилля і люті. Нема людей. Є тільки тупі, холодні тварини, які будують своє життя на стражданнях братів своїх. Вбити такого — хіба злочин? Ні! Великий подвиг, благодіяння для світу! О, якби сили йому й могутності.
Прокляття разом із піною зірвалися з вуст Лосса, слабкі кулаки його вдарили відчайдушно по стіні. Біль протверезив Алессандро. Треба стриматися. Треба спокійно обдумати все… Важко навіть думати. Коле в скро-нях.
"Пілюля! Де пілюля?" — майнула думка. Його остання надія. Вона була схована в ріжку піджака. Чи на-глядачі повернули йому верхню одежу?
Лосс помацав навколо себе. Наткнувся рукою на якесь шмаття. Піджак! Слава богу.
В’язень хутко відшукав потрібне місце, витягнув кульку з вати. Пілюля на місці. Вони не знайшли її.
Алессандро знеможено відкинувся на спину, заплющив очі. Треба витерпіти до середи, йому вже нічого втрачати. План Моріса — єдиний шанс.
Під ранок Лосс задрімав. Біль затих. Спрагу трохи вгамувала прохолода.
Згодом до камери зайшов начальник тюрми з наглядачами. Він схилився над Алессандро.
— Скажи одне слово, й ти одержиш усе — їжу, воду, хорошу кімнату. Сеньйор Коммес не забув своєї обіцянки… Ти підеш на волю, якщо…
Алессандро поворушився, розплющив очі, каламутним поглядом подивився на Б’янцо.
— Дайте спокій, — прошепотів він.
Начальник знизав плечима, махнув рукою і вийшов геть.
— Хай здихає, — почувся його голос уже в коридорі.
Гримнули двері. І знову свідомість Лосса окутав морок. О дванадцятій годині дня, коли сонячні промені прослизнули в карцер, наглядач приніс кухоль води й півфунта чорного хліба. Це був пайок на цілий день.
Алессандро не доторкнувся до хліба, але воду пожадливо випив до дна. Трохи полегшало. Прояснилося в голові. Побиті місця нили, але вже можна було терпіти.
…Проповз тиждень. Тиждень невимовних мук — фізичних і Душевних. Алессандро не знав, що виріши-ла адміністрація, як обернулася справа з втечею Моріса Потра, але його вже не чіпали. Давали щодня по кухлю води й шматочку хліба, проте лікаря не присилали. Начальник тюрми, очевидно, вирішив доконати в’язня.
Алессандро старанно лічив дні. В середу ранком він разів сто Пройшовся по камері, тримаючись за стіну. Ноги підгиналися, боліло в спині. Важко йому буде втікати, якщо план вдасться, та іншого шляху нема. Це єди-ний.
Перед заходом сонця мала бути перевірка. Алессандро чекав якраз цього часу. За хвилину перед тим він знову дістав заповітну пілюлю, кілька секунд вагався.
Що вийде з того? Може, він власними руками зараз готує собі смерть? Може, Моріс тільки хотів підтри-мати його морально, а ця пілюля — отрута. А втім, якщо навіть так, то велика дяка йому за все. Хай краще смерть, ніж вічні муки в смороді, в самотині. Хай що буде!.. Він переступив таку грань, за якою страху нема.