Може, не варто було б зупинятись на цьому курйозі, який, однак, швидше виглядає закономірністю, коли б інший курйоз, пов’язаний із першим, не набрав міжнародного розголосу. Річ у тому, що мер міста Венеції — знаменитого італійського міста, котре, як відомо, розташоване на знаменитих венеційських каналах і на знаменитій лагуні,— та й не надумав зробити скромний презент.
Авжеж, довідавшись про виняткову популярність Хоми Прищепи і намагаючись привернути увагу до своєї особи та до Венеції, до якої стало приїжджати менше туристів, він надумав подарувати яблунівському колгоспнику золотих коней, що охороняють головний вхід до собору святого Марка в місті. Скликавши прес-конференцію, мер оповістив усіх про свій намір, і вже наступного ранку цю новину знали у Яблунівці. Знову ж таки, з італійської "Мессаджеро" чи то з французької "Оррор", що потрапляють на районний ярмарок, де наші молодиці загортають у них сир і курячі потрухи.
Старовинні золоті коні, які не одне століття прикрашають собор святого Марка, в подарунок Хомі! Що ж виходить? Виходить, Хома, який зовсім не є святим, а просто старшим куди пошлють у колгоспі "Барвінок", який навряд чи й хреститись уміє по-православному, та й святіший за католицького святого! Листоноша Федір Горбатюк, який любив підпустити Хомі шпильку чи підкласти свиню, бігав по селу й галасував, що є достойніші. Розуміючи, що йому важко тягатися з самим Хомою, щоб претендувати на золотих коней у подарунок, листоноша навіть називав такого достойника — форварда київського "Динамо", володаря "Золотого м’яча" Олега Блохіна. Розносячи по хатах газети й журнали, листоноша бубонів і бубонів: "О, не догадались віддати золотих коней Блохіну!"
Найпалкіше, звісно, цю новину обговорювало яблунівське жіноцтво у яблунівській лавці. Купуючи сіль чи сірники, перкаль чи м’ятні цукерки-подушечки, вони чесали язики, як ото чешуть повісмо клоччя.
— Ганько, а то часом не ті коні, які ще в Древньому Римі стояли біля тріумфальної арки?
— Хороба їх знає, ті чи не ті, Фросько. В Римі тих коней золотих табуни водяться, хіба вгадаєш.
— А мій Федір каже, що таки ті. Начебто вони колись стояли і в Константинополі на іподромі.
— Раз Федір каже, то знає, бо він в Австрії воював, там і лівої руки позбувся, неборака.
— А ще Федір каже, що тих коней колись Наполеон возив собі до Парижа.
— Ганько, за якого Наполеона ти говориш? За того, що бито його під Москвою?
— Аякже, за того. В Парижі стояли коні коло палацу Тюїльрі, а потім на майдані Карусель, де у французів своя
Тріумфальна арка. Так що, Фросько, обскакали коники весь білий світ.
— Обскакали, Ганько, весь світ, але раз не бачили Яблунівки, то нічого не бачили.
— Стоятимуть тепер у Яблунівці коло хати Хоми Прищепи. Либонь, на воротях поставить, еге?
— На воротях, кажеш? А може, коло свого постаменту під ясеном, щоб самому сидіти серед коней?
— А правду кажуть, що коні тільки згори позолочені, а всередині бронзові?
— Де ти таку вутку зловила?
— Од Вівді Оберемок чула, а Вівдя не стане брехати.
— Мені зовсім інше плескали! Наче коні з чистісінької міді, всі четверо.
— Аж четверо? Та це ж табун! Добре, що годувати не треба, а то ж, либонь, якщо вони золоті і бронзові, то мають їсти якусь пашу бронзову чи золоту. І пити пійло бронзове чи позолочене.
— Де ж їм такого пійла в Яблунівці набрати?
— Мене питаєш! Піди спитай у Хоми чи в Мартохи, раз їм тих коней кортить. Але якось викрутяться. Правління колгоспу трохи пособить із бронзовим сіном, комбікормів позолочених розстараються. Стільки століть стояли ті коні — і в Константинополі, і в Парижі, і в Римі — й не пропали від голоду, то в Яблунівці тим більше не пропадуть, Хома краще доглядатиме їх, ніж доглядав імператор Наполеон.
— Може, й справді краще, бо який із того Наполеона був конюх? А з Хоми — справний конюх, він уже коло тих золотих коників ходитиме і вдень, і вночі. Та й Мартоха доглядатиме...
Так гомоніла Яблунівка про золотих коней, обіцяних мером італійського міста Венеція у подарунок Хомі Прищепі, визнаному найпопулярнішою особою на Хоккайдо, Алясці й Алеутських островах. Усе, як бачимо, складалось якнайкраще, й сам Хома не заперечував проти такого подарунка. Ходив по Яблунівці чепурний, як горщик із квашею, і такий хороший, як свиня в порошу, бо, мабуть, нарадуватись не міг. Але якби ж ви знали, що з Мартохою стало коїтись! Так змарніла на виду й попоганшала, наче їй на обличчі горох молотила чортова дюжина чортів у чортову дюжину ціпів.
І мовчала, наче рот їй замкнено на замок, на шлямбон і на прогонич. Але де ж це бачено, щоб язик Мартошин
сидів, як за тином, коли там у роті така тіснота від бажання виговоритись, що й києм не протиснеш. Отож нарешті замок, шлямбон і прогонич було знято з рота, язик як із цепу зірвався — й ох, моя матінко, став труситись, як мокре щеня, дригоніти, як зимою хорт, носитися за зубами й перед зубами, як баба зі ступою.
Мартоха загадково казала, що дідько не дідько, а тільки людей таких тепер рідко, хоче ошукати її й виставити на посміховисько перед білим світом. Вона ото свого Хому позичала спекулянтці Одарці Дармограїсі за породисту телицю. Знає, що лучче дати, ніж узяти, знає, що подарки люблять оддарки. Якщо в Яблунівці позичала пучку насіння весною, то восени віддавала вінком цибулі, і якщо давала, то очі не драла. А що таке золоті коні з Венеції? Ті золоті коні у Венеції перед усім світом на видноті, і якщо потраплять у Яблунівку, то світ і далі витріщатиметься на них. Хай навіть коло криниці стоятимуть, чи в садку під ясеном, чи коло воріт, а білий світ однаково бачитиме їх! А не звикла ж вона, Мартоха, брати, щоб не віддавати, бо в її звичці взяти личком і віддати ремінцем. Хе, ті вже повмирали, що даром давали, а в Мартохи нема рівноцінного віддарунка. От нема — й край! Щоб отак: венеційський мер їй золотих коней, а вона венеційському мерові четверо золотих корів! А як нема гідного віддарунка, то не обібратися сорому й стида. Але ж, мабуть, той мер венеційський виб’є хвіст об тин, марно не сподіваючись на віддяку. І, либонь, не сам він здогадався подарувати золотих коней, а підказала йому ота французька співачка-горлодер— ка, в яку Хома закоханий. Підказала, впрохала, вблагала, аби поглумитися з Мартохи, познущатися з її жіночих чеснот, із яких досі ніхто не міг познущатись ні в селі, ні поза селом.