Трапляється, всяке випадає з хмар. У Сінайській пустелі, й досі розповідають, у сиву давнину з небес випала манна небесна. У якомусь місті колись посипалося з хмари безліч великих та малих жаб, які, либонь, ураганом були вирвані з водойми й перенесені в повітрі на велику відстань, А хіба пилові бурі в наших степах не зривають чорнозем і не переносять на десятки й сотні кілометрів? Гай-гай, таких випадків можна навести багато, але не відвертатимемо увагу від випадку, що стався над Яблунівкою, бо він не менш цікавий, ніж той, що стався колись у Сінайській пустелі.
Не вириваючись уперед і не відстаючи, плече в плече, побоюючись, що товари на моріжку можуть зникнути, як зникає ранковий туманець у лузі, народ із автобусної зупинки рушив уперед. І чим ближче підходили, тим дужче здавалося: як випали товари з чорної хмари, так зараз і злетять угору, щоб зникнути в небесній голубизні.
І що Мартоху теж не полишав такий острах, то праву руку виставила вперед, як виставляють тоді, коли хочуть зловити курку, щоб помацати — з яйцем чи без яйця. "Тю-тю-тю",— подумки зверталась до туфлів і чобіт, до кофточок і косинок, і в грудях серце їй завмирало від хвилювання. І коли вже до облюбованих чобіт — хромових, на металевих блискавках, із натуральним хутром, що біліло з халявок,— зоставалось крок чи навіть півкроку, Мартоха наче спіткнулась і впала. Але то вона спіткнулась про людське око, а насправді впала зумисне грудьми на чоботи, щоб взуття все-таки не пурхнуло переляканою птицею, не вирвалося з рук.
Чуючи ніздрями терпкий дух шкіри, поглядом ніжачись на білій овечій вовні, якою зсередини встелено халявки, Мартоха пригортала чоботи й повторювала знетямлено:
— Тож-бо я накликала хмару, людоньки, щоб покарати Федора Горбатюка. Тож-бо все це багатство моє, людоньки. Беріть, беріть, мені не жалко, беріть.
А що народ хапав товари без Мартошиного дозволу, бо хмара, що дарувала багатство, це все-таки не Мартоха, то вона ще голосніше проказувала:
— Знайшли не знайшли, а помацати можна і взяти можна, бо раз у рік великдень, і цей великдень, людоньки, не від господа бога, а від мене.
Все, що випало з хмари на моріжку й за моріжком, хутенько підібрано людськими руками. Так, наче ураганом зметене. Дехто поглядав на небо, наче на обрії сподівався побачити ще чорнішу хмару, проте небеса світились чистою й прозорою блакиттю.
Листоноші Федору Горбатюку в тій веремії дістались лише кілька предметів інтимного жіночого туалету, які могли виявитись тісними для його дорідної жінки. Потерпаючи, що може перепасти вдома на горіхи, криво-живо, немов на шурупах, підійшов до Мартохи:
— Може, ти ще нашлеш одну хмару на мою голову? Бо хмару ти насилала на мою погибель, а все добро з тієї хмари дісталося іншим...
— Треба тобі, Федоре, навчитись ходити плечима чи очима,— загадково відказала Мартоха.— Приймай малеє за велике, ось і не знатимеш, де згубиш, а де знайдеш.
У цей час зупинився автобус, і з одчинених дверей вийшов... Хома Прищепа. Він усміхнувся сам собі весело, як сміялась ота річка болоту, хоч сама ж із болота витікає. Ішов ледь похитуючись, наче кручений та благовісний, здавалось, що отак ітиме — й невдовзі хвоста збудеться. Хтось би, дивлячись зараз на Хому, неодмінно сказав би чи просто подумав, що цей старий кіт любить масло, що він, либонь, десь ускочив у гречку — та й увірвав. Але ніхто не подивився на Хому Прищепу, навіть рідна жінка Мартоха. Так, наче про викрадення Хоми й про його таємниче зникнення не розбарабанила в усі барабани продажна зарубіжна пропаганда — всякі там "Оррор", "Дейлі телеграф", "Мессаджеро", "Нью-Йорк таймс".
Яблунівський люд не міг угледіти Хому Прищепу з тієї простісінької причини, що дружно задер голови вгору, марно сподіваючись іще на грізнішу хмару в небі, а якщо на грізнішу, то, звісно, ще з більшими подарунками. З якими, спитаєте? Ну, скажімо, хтось сподівався на холодильник "Дніпро" чи телевізор "Електрон", хтось надіявся на меблевий югославський гарнітур "Європа" чи на шубу із сибірських соболів, хтось ждав автомобіль "Волгу" чи бодай "Запорожця". А якщо такі великі сподівання на подарунки з неба, то, звичайно, кому тут діло до Хоми.
Бо Хома — не хмара небесна, тим більше не імпортні жіночі колготки, навіть не французька помада.
Отож, непомічений, подався вій своєю дорогою, насвистуючи й кумедно так приспівуючи:
— Ой не рад пес, що вбитий є, ще й ногами дригає!.. Геть-те того пса за тин, а мене слідом за ним!.. Лучче псу та мені муха, ніж та муха поза вуха!..
Дізнаєтесь пізніше, хто саме і з якою метою викрадав Хому Прищепу, а тепер давайте заглянемо в близьке майбутнє, щоб побачити, чим закінчилась оказія з небесними гостинцями. Бо хоч і химерний початок цього захмарного благодіяння, та химерніше попереду, повірте авторові, а він трохи знається на химерах, хоча, може, й не більше, ніж письменник Олександр Ільченко, якому належить роман "Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і чужа молодиця".
Видно, хтось написав анонімку на ту хмару, бо незабаром у Яблунівку стали наїжджати всякі комісії. Розслідування не дали нічогісінько, бо як можна розслідувати, скажімо, діяльність чорної хмари? Товари, що впали з неба, були справжні, добротні, високої якості. На деяких стояли написи "зроблено у Франції", "зроблено в Іспанії", а на деяких — "зроблено в Києві" чи "зроблено у Вінниці". Наші товари нічим не поступались перед хваленими зарубіжними, а в чомусь, можливо, й перевершували. Отож комісії з’ясували сам лише дивовижний факт, який стався у Яблунівці, а проти факту поперти ніяк не могли.
На матеріалі цього феноменального явища стала діяти цілком компетентна група вчених, переважно з Київсько: сільськогосподарської академії, яка широко прославилася своєю великою вченістю. Так от, вони заходились вивчати можливості, які могла б створити подібна хмара, якби стала функціонувати постійно. Й до того ж осипати своїми благодіяннями не одну лише заштатну Яблунівку, а й саму сільгоспакадемію чи бодай дослідницьку групу. Мріяння були сміливі, бо київським вченим сміливості по заграницях не позичати. Висловлювались подиву гідні, відчайдушні проекти: не чекати отих товарів, які замандюриться чорній хмарі сипнути на людські голови, а на наукових засадах впливати й керувати їхнім асортиментом, а також, позбувшись стихійності, перейти на тверде планування. Уявляєте? Можна було б просто з хмар одержувати сучасні й надсучасні трактори та комбайни, обладнання для відгодівельних комплексів, електронно-обчислювальну апаратуру, тепловози й електровози, лінії високовольтних передач, залізничні й автомобільні артерії, нафтові заводи і т. д.