А ще величальна ця — чесним та совісливим, які заради свого доброго імені здатні багатство пустити за вітром, у вогні горіти, у воді тонути. Бо самою долею їм так суди-
лось, щоб оберігати й шанувати найдорожчий спадок, який їм од предків дістався, а саме — честь і совість, а цей спадок вони ж бо мають зоставити дітям своїм, нащадкам далеким, аби ніколи не переводилися серед народу, аби прикрашали його так, як сині волошки та сокирки прикрашають житній сніп.
Авжеж, людська вдача не обмежується тими, яким уже проспівано величальну, бо де ж це видано, щоб на лузі людського життя зросло тільки дві чи три квітки, навіть якщо вони дуже гарні й пахучі! Проте, поміркувавши та зваживши свої симпатії та антипатії, не станемо, напевне, славити гонор, який і через гріб плюне, який за своїм великим носом нічогісінько не бачить. Не станемо славити й отих, кому не болить чужий біль, хто замотає, зав’яже — й нікому не скаже, у кого душа темнісінька всередині, мов чорний комин. І не станемо стелити добірне зерно захоплених слів перед тими, хто в будь-якому злі неперевершений майстер, хто вдався такий із біса вредний, що при його народженні і півень не співав, хто любить у чужій церкві паламарювати. Цур і пек тим, що в ноги кланяються, а за п’яти кусають, а ще тим лихим та худим, кого ліпше за три милі обійти, хто вміє славно вкрасти — і ще й гарну побрехеньку скласти. Нехай сховаються собі на подзвіння оті, що вроджуються там, де їх не сіють, що за дурною головою таких мозолів на ногах натирають, котрих ніякими мазями не виведеш. І хай Кузьма вбрикне отих, що, може, й косили б, якби за ними косу носили, хто б і заліз у глек по чуже молоко, та голова не влазить, хто шукає вчорашнього дня, а про завтрашній не думає.
Гай-гай, хто тільки заслуговує на величальну — й не на отаку, як ото співає порося в тину, а на таку, що від неї ряст сходить і верба розвивається... Гай-гай, хто тільки геть не вартий величальної, а якщо вартий, то лише голосами болотяних солов’їв годилося б її виводити...
Отже, усе минає, і ця плинність життя завдає людині найдужчого клопоту. Оця минущість буття й спородила вдачі й звички, норови й характери, котрі декому вважаються мало не золотими ключиками, якими можна відімкнути шкатулки, де сховано безсмертя. Й так приміряються тими ключиками, й сяк приспособлюються, бо ж безсмертя — то ж начебто і є зупинена мить, заповітна мрія кожного, хто приходить на цю землю. Хто приходить і б’ється в пошуках істини: навіщо появився тут? у чому призначення нового існування? що є нетлінним у тобі, тлінному?
загине твій дух по твоїй кончині, як і тіло, чи житиме? а якщо житиме, то чи не можна вже сьогодні подбати про вигідніші умови для духу?
Скільки сумнівів, скільки терпкого болю в загадках — і хоч би паршивенький натяк на розгадку, щоб можна було вхопитися за той натяк, як за ниточку!
Вік живи — і вік розгадуй себе, таємницю зерна і пташиного співу, ніжності і тонких порухів душі, добра і зла. Може, в оцьому нескінченному розгадуванні, яким страждали вчора, страждають сьогодні, страждатимуть завтра, і криється бодай крихта відповіді?
Хто знає, хто відає...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
де розповідається про успіх роману "Позичений чоловік"
Роман Хоми Прищепи "Позичений чоловік" справив враження вибуху атомної бомби.
Розказують, коли лінотипіст набирав книжку в друкарні, то сміявся так, наче батька його рідного лупцювала ватага п’яних жевжиків. Руки лінотипіста скакали на клавішах, мовби в гречку стрибали та з гречки вистрибували, щоки трусились, наче крупорушка, а з очей сіялись іскри, схожі на шмалькі приски електрозварки. Не відаючи причини (а лінотипіст за реготом і слова мовити не міг), стали реготати в друкарні складальники та верстальники, і з кожною хвилиною — все заразливіше, бо сміх — це напасть, пошесть, наслання. Надривали животи й легені, задихались і захлинались, плакали, і, звісно, всі цехи мали зупинитись, бо про яку роботу може йти мова, коли навіть ветерани виробництва й передовики належать не собі, а безпричинному реготу. Вірус цього безпричинного реготу, розказують, через одчинену кватирку потрапив на міську вулицю, на цей вірус умить захворів постовий регулювальник, що чергував на перехресті доріг. Спершу він ще якось боровся з раптовим захворюванням, та перегодом губи йому стали сіпатись, брови дригоніти, груди здиматись, як опара,— й ось уже постовий регулювальник зареготав на перехресті. А що водії таксі, трамваїв, тролейбусів та іншого транспорту ще не здибалися з таким чудом, то, зупиняючись і сигналячи, стали реготати й собі. Сміх їхній передався пасажирам, перехожим на вулицях, долинув у школи, інститути, технікуми!.. Сміялись продавці й покупці в магазинах, кіоскери "Союздруку", робітники за верстатами на заводах. Не обминув сміх ні кондитерську фабрику, ні майстерню по ремонту радіоприймачів і телевізорів, ні районні відділення міліції. Якийсь командировочний на прийомі в "Дорресторантресті" так сміявся, що його вхопив інфаркт, і коли потерпілого везли в лікарню, то, звісно, в кареті "швидкої допомоги" сміялись лікар, санітар і шофер. Навпаки, інший командировочний (ім’я забулось, на жаль, хоча й гідне зостатись в анналах історії) так реготав у дієтичній їдальні, що вмить вилікувався від задавненої виразки шлунка. Реготали в пологових будинках — завдяки сміхові породіллі народжували немовлят хутко, наче лузали кедрові горішки. А якась молодиця з Подолу народила четверо хлопчаків-близнюків, ото сміху було, нянечка потім казала: "Якби не реготала, то, може, одне чи двоє знайшлося б, а то знай заливається — ось вони легенько й повилущувались, наче зі стручка квасолі". На захисті дисертації, подейкують, один пошукувач високого кандидатського звання став сміятися саме тоді, коли мав дякувати шановним опонентам за принципову увагу до його скромної праці. Члени вченої ради при таємному голосуванні одноголосно завалили молодого вченого, проте сміх, передавшись і їм, був такий сильний, що повів гуртом до ресторану, де вже було замовлено вечерю на пошанування невдатливого кандидата, й тут вони веселились до півночі, проголошуючи тости за жерців науки, себто за самих себе.