— Корова ненапувана! — летів її голос зегзицею.— Чув чи не чув? Кажуть, тепер начебто худоба в людей краще доїться, коли слухає "Арлезіанку" Бізе. А він поперся в Америку — й не думає про "Арлезіанку"!
— Купимо "Арлезіанку" для нашої корови, хай слухає, хай доїться, але чого ж ти, Мартохо, випускаєш пазурі, мов поліський злодій?
— Вже як зима настане, то він подумає про "Шехереза— ду" Римського-Корсакова!
Кмітлива й тямуща Яблунівка, слухаючи ту балачку, міркувала так: "Хитрує ж Мартоха, як собака за вечерею. Бач, не зустріла Хому з літака, бач, проспала після гіпнозу всю ніч із лебедем у Будинку культури, то тепер на чоловіка з мокрим рядном насідає, наче грибок маслючок і справді в чомусь винен. Е-е, найкраще захищатись — це нападати. Доказувати, що з Хомою пива не звариш, що йому й покришка не потрібна, бо горщик пустий, що даремно гнався до тієї Америки, мов дурний до образів. Еге ж, посмійся, кума, що дурень Хома, але ж усі люди кажуть, що й ти без ума!"
— Ну, Мартохо! — слізно благав грибок маслючок, і лице його з шоколадною заокеанською засмагою кривилось, як ковальський міх.— Та давай же поцілуємось, та давай же обіймемось!
І підступав до рідної жінки Мартохи в саду під яблунею, а хитра бестія ховалася за грушею.
— Повезли його в ту Америку, як козу на ярмарок! —— видушувала гнівні слова, як чорта душать у верші.— То йому на мислі ота французька горлодерка, що аж за океан до нього на мітлі реактивній полетіла, бодай на неї зима прийде так, як приходить на шолудивого пса!
— Та хай би я сам себе поминав, коли ми там із нею здибались!
— А щоб ти колом став коло тієї французької горло— дерки! —кляла, як уміла, Мартоха, а вміла ж вона славно, бо доводилась рідною донькою не комусь, а українському народові. Народові, котрий виражає свою душу не тільки в таких мистецтвах, як пісня чи побрехенька, дума чи анекдот, легенда чи каламбур, а й у прокльонах, грозьбах, лихих побажаннях, плачах та голосіннях. Авжеж, і в прокльонах, досягаючи в цьому жанрі мистецькому іноді вершин світових.— А щоб ударило на вас обох із ясного сонця! А щоб вас самі познаходили глибока вода та високе гілля. Бач, нав’язав на мене пояса цнотливості, а сам давай за океаном крякати, як отой ворон, що жир має.
— Де був, то був, аби вдома ночував,— винувато муркнув Хома, хоча й не був у чомусь винуватий.
— А якщо ти такий святий та божий, а якщо ти й справді не здибався з французькою горлодеркою, то скажи: чому це пані радникова так готувалась тебе зустрічати, га? Коли ото тебе в Америку чи хвилею прибило, чи духим тихим прикотило?
— І горщик із горщиком стрівається, як страва вариться,— загадково мовив Хома, бо й сам до пуття не відав, чому пані радникова й справді так готувалась. І хоч там не було гостини під лиху годину, а все ж приємно: на що мали, на те й приймали.— Та я ж подався на виступці.
— Подався на виступці! — перекривила Мартоха від груші,— Щось я не пам’ятаю, аби вона ще так для когось і варила, і смажила, і патрала, і в’ялила, і солила! Ти ж бач, вона для мого Хоми зготувала і полядвицю, і сальник з гречаною кашею, верещаку, порося з хроном, рубці по— українському...
— Та не поласився я на те порося з хроном,— жалібно проскімлив Хома від яблуні.
— А якби поласився, то я з тебе зготувала б таке порося з хроном, що люди яблунівські пам’ятали б до десятого коліна! — мовила Мартоха від груші.— Замандюрилось йому задимлянки гусячої та потапців із салом, коржиків батуринських та коржиків-свистунів!..
— Та ніяких коржиків-свистунів я й не куштував там,— наче аж продзявкогів грибок маслючок.
— А якби скуштував, ти б у мене сам на все життя став таким коржиком-свистуном, що чули б тебе у Великому Вербчому, у Чудвах, у Сухолужжі, в Москві і в Києві. А ще б чули аж за океаном, який то славний у Яблунівці є коржик-свистун. Бач, він і за океаном гречку шукав, наче йому в колгоспі мало. Ти б там налишав безкоровайних синів, якби тільки дали тобі волю, були б у тебе оті без— коровайні що біленькі, що чорненькі. Ох і дурна я, дурна! То через мою вдачу зажив ти по всіх світах слави позиченого чоловіка. А без цієї слави ніхто б на тебе не глянув, був би ти такий хороший, що тільки чортам за гроші!
— Я все мовчу, Мартохо, мовчу,— шепотів, прибитий жінчиним гнівом старший куди пошлють.— Язик мов у постолах. Ні з губи мови, ні з носа вітру...
— Ще б пак! Ще б йому говорити, мов свині з каченям! — наскіпувалась Мартоха, мов на батька.— Французька горлодерка йому потрібна, наче злодієві шибениця!.. Пані радникова в нього шукала того, чого не положила!.. Та ще й кажуть, що й до якоїсь бомби лазив, а потім через вікно тікав із хати! Авжеж, не первина...
— До якої бомби? — пробурмотів старший куди пошлють, трохи й призабувши про секс-бомбу, яка знайомила його в аптеці з нирками, серцями, кістками, мізками.
— До якої бомби!..— перекривила Мартоха.— Замакітрилось, еге? Від людей чула, знаю. До отієї, що мізки хотіла твої забрати для Америки, наче вже тій Америці щось поможе на цьому світі.
— Мартохо! — згадав грибок маслючок про звабливу заокеанську секс-бомбу.— Ну, закидала вона вудку в чужу будку, хотіла витягнути як не сіряк, то свитку, але ж марно!
— Марно!.. Чомусь вона тебе вибрала, еге? Чомусь вона свою вудку не закидала у будку до діда Гапличка чи до діда Бенері?.. Бач, навіть із бомбою не побоявся сплутатись! Чи тобі по фронтах мало було отих бомб? А гранат? А мін?
0 лишенько моє! Скажи, й ти б ото поліз у своєму віці гречку толочити до бомби? Що тепер у Яблунівці казатимуть на мене й на тебе!..
Справжнє горе тіпало Мартохою, оте горе, що гострить розум, оте горе, по яке Хома ходив за море, оте горе, що зачепилося за горе. Старший куди пошлють, дивлячись на свою рідну жінку, почувався так, наче й справді біди накоїв, отієї біди, що вимучить і виучить, отієї біди, що невідомо де вродилась, а до Хоми вчепилась, отієї біди, що як учепиться, то на спину стеребиться.
Яблунівка, слухаючи їхню сварку-гризьбу, думала: "Ти бач, чорний баран, рябе ярча! Хома пищить, як хижий птах каня, а Мартоха жує йому голову. Та дав би Хома рукам волю, аніж терпіти таку неволю. Жаль, що руки в чоловіка не сверблячі, жаль, що гладить-гладить жінку за шерстю й не погладить ні разу проти шерсті. Хоч Мартоха конем і не стане, а годилося б накинути на неї сідло, годилося б накинути шори та взяти в руки гарапник".