— А, гроші,— сказав фотограф без усмішки. — Я зараз повернуся, тоді й побачимо, чи підходить комбінація із слоном, чи ні.
Він вийшов до сусідньої кімнати, і тоді Альберту наче повела стороння сила. Вона взяла маленький предметик, що складався з двох дисків, добре знаючи, що це таке і що там у ньому: плівка з огидними знімками двох незграбних голячок, і одна з цих незграб була вона, може, більшою мірою, ніж Маврілія, яка принаймні добре не знала, та й не могла добре знати, в що влипла. Так касета опинилася в неї.
— Ось, тридцять для вас... — Фотографів гщгляд блукав десь далеко, у світі шахових задач, зате в руці було два конверти. Він подав один Альберті, а другий — Маврілії. — І тридцять вам. — На порозі, виряджаючи клієнток, він сказав Альберті: — А хід слоном і справді гарний, я от цілий ранок думав і не міг його знайти.
Зачинивши за ними двері, він повернувся до кімнати і, припаливши сигарету, схиливсь над шахівницею. Отже, перший хід е-7 — е-8 з перетворенням у ферзя. Але ферзя одразу б'є чорна тура. В цю мить на сцену виходить слон, отже слон а-3 — ф-8; він посунув слона на ф-8 і враз побачив, що так правильно: тура виступає, щоб оголосити вічний шах білому королю... Ні, вона не може, оскільки після третього шаху попадає під бій слона, і хоч би який хід зробили чорні, будь-якою фігурою, вони не можуть перешкодити й другому білому пішакові стати ферзем, і тоді партію виграють білі. Все виходить так, як підказала дівчина. Задоволений, хоч не без досади від того, що одна з тих дівуль грає в шахи краще за нього, хлопець підібрав "Мінокс", покладений біля шахівниці, і став шукати касету, але її на місці не було, не було й між шаховими фігурами. Пошуків він не продовжував, бо одразу все збагнув. Наздоганяти дівчат було вже пізно, минуло не менш як десять хвилин. Ця гидомирна брюнетка спритно обставила його в шахи.
Незважаючи на задуму, фотограф ніколи не пітнів, але в цю мить піт зросив йому лоба. Він повільно й зосереджено поскладав фігури в коробку, поклав журнальчик на шахівницю, але руки його, кляті руки, тремтіли. Нарешті він наважився і підійшов до телефону на стіні біля дверей.
Саме завдяки цьому дзвінкові, коли Альберта вилізла з таксі перед своїм домом, провівши Маврілію, вона побачила молодика, який чекав, певно, саме на неї. Добре вдягнутий, навіть із шиком, з краваткою блідо-жовтого кольору, з густим, дбайливо зачесаним волоссям і майже люб'язною усмішкою. Очевидно, він страждав на інтелігентську короткозорість.
— Прошу пробачення, синьйорино.
На вулиці Монтенеро о чверть на другу всі поховалися від спеки — всі ті з небагатьох, хто лишився в Мілані,— перехожих не було ні душі, лише зрідка проносилось авто та ще міг вигулькнути з інтервалом у десять хвилин кільцевий трамвай. Альберта зупинилася, спокійна й незворушна, оскільки біля свого дому не збиралася поступатись, а зупинилася, бо молодик заступив їй дорогу. В його короткозорому погляді прозирала лють, яку не пом'якшувала навіть чемна посмішка.
— Даруйте, синьйорино, але у вас у сумці лежить касета з плівкою, яку ви взяли півгодини тому в студії фотографа. Чи не зволили б ви повернути її мені? — І він з ущипливою ґречністю простяг руку. Його обличчя здавалося повним, але насправді повним не було, повноти йому надавали розвинені щелепні м'язи, це обличчя спохмурніло лише на мить, і тільки тоді Альберта відчула, що їй треба боятися.
І хоча вона злякалась, але страху не показала, силою зігнути Альберту не міг ніхто, навіть звичайна грубість викликала в її душі несамовитий спротив.
— Це якась помилка, я не брала нічого, ідіть собі і дайте мені спокій, а то я закричу.
— Ну що ж, можете кричати,— сказав він на диво спокійно і взяв дівчину за руку. — Але замість кричати, сядьмо краще в цю машину і поговоримо спокійно.
В цей час проїхав автомобіль, Альберта кричати не стала, але опиралась і далі.
— Глядіть, а то справді закричу.
— Можете кричати. Можете кричати, навіть якщо ми потрапимо вдвох у поліцію. Я вас не тримаю, але для вас це було б не дуже приємно. Зате якщо дасте мені оту касету з плівкою, я відразу ж поїду, а вам не буде чого боятися. Не тільки поліції, а й соляної кислоти в обличчя.
Він знову почав її штовхати до "мерседеса-230", що стояв за десять метрів позаду, коли це Альберта з несподіваною для жінки силою вирвалася й кинулась у темний і жаркий під'їзд свого дому, побігла вгору сходами, піднялася на другий поверх, на третій, на четвертий, звісилася через бильця — ні, молодик за нею не гнався. Вона встигла відімкнути двері квартири. її сестра була на роботі і приходила додому лише обідати. Альберта ввійшла, замкнулась, і зненацька їй стало соромно, досадно за свій страх, який охопив її ще до того, як молодик присікався до неї.
Вона ввійшла у віталеньку, визирнула з вікна, зверненого на вулицю, дивлячись крізь планки жалюзі, вкриті столітнім пилом. Там нікого не було, жодного перехожого, і "мерседес-230" також зник.
Лівія не поступилася б, Лівія мала рацію, Лівія не хотіла лізти в цю мерзоту, вона пішла б у поліцію, вона віддала б плівку, вона сказала б усе, розповіла б про того літнього синьйора з "Фламінії", про угоду, про це замовлення... Яке замовлення? Це зрозуміло й так, але Альберта відчувала надто велику огиду, з неї годі.
Понишпоривши на кухні, вона знайшла щось під'їсти, потім простяглася на одному з двох ліжок з намальованими на бильцях ведмедями, собаками, метеликами, зуміла навіть заснути, відтак прокинулася серед тиші, в задусі після полуденної спеки, а за кілька секунд у цій тиші задзеленчав телефон.
Мабуть, це Лівія. Альберта потребувала Лівії, прагнула розповісти їй про все. Вона підвелася з ліжка і підійшла до апарата. . — Альберто! Альберто!
— Так, це я.
Дзвонила Маврілія, голос її лунав ще зляканіше, ніж будь-коли, просто-таки розпачливо.
— Це — Маврілія, Альберто, це Маврілія.
— Що сталося? Що з тобою?
Відповів їй чоловічий голос, і вона одразу впізнала його, дарма що чула всього один раз, і голосом цим було вимовлено всього кілька слів.
— Сподіваюся, голос своєї подруги Маврілії ви впізнали. — Це звертання на "ви" чаїло ще більшу лють, ніж погрозливе звертання на "ти".