— Якщо тобі не підходить, то покинь,— сердито сказала Альберта; вона не зносила тупих, а ця була просто феноменально тупа, рихла, морально хистка, ніби народжена для нещастя. Тим-то Альберта намагалась утримати дівчину на тій похилій площині, яка привела її на панель. Маврілія гуляла всі вечори, і, як тільки щось заробляла, ті гроші негайно вилучав у неї один паразит, який завжди чатував за кілька метрів. Даремно Альберта зв'язалася з нею.
— Е ні, якщо ви прийшли сюди, то фотографуйтеся,— заявив хлопець у білому халаті, почувши Альбертині слова.
В його голосі не було жодної погрози, а проте Альберта відчула її. Як послухати, голос був тільки дуже сумний, ніби гомик говорив: "Чи ти ба, прийшла сюди позувати, а тоді їй перехотілося",— і все ж у ньому чаїлося щось більше. Цей фотограф, що не був старий і не носив чорного халата, хотів — Альберта була в цьому впевнена — сказати саме так: "Тепер ти знаєш, що тобі доведеться фотографуватися. Навіть якщо це тебе не влаштовує, то влаштовує мене".
З усмішкою, застиглою на личку, Маврілія сказала: "Ні, ні, ні",— хутенько роздяглась, і Альберта сама повела її в глибину, де фотограф чекав у затінку по той бік пломінких рефлекторів.
— Сюди ось, на килимок,— сказав він, ставши знову дуже ґречним,— можете робити що вам здумається, досить, щоб ви не виходили поза килимок. Рухайтеся, так, стоп, раз! — І він знову заклацав своїм пусковим механізмом. — Рухайтеся, так, стоп, два! Рухайтеся, ні, не ця поза, треба її змінити, так, стоп, три!
Альберта почала відчувати запах металу й чад смаленого від рефлекторів, голизна Маврілії дратувала її. З естетичного погляду тіло було надто пишне і ніби незграбне, здавалося, його збудовано лише для рднієї функції, сексуальної,— ці руки, ноги, голова, плечі, волосся, видно було навіть статеві органи, начало всіх начал. Альберта відвернулась і подумала, що це ж і вона знімалася в такій позі, збоку це здається ще брудніше, ніж їй думалося. Вона повернулася назад, у другий кінець кімнати, щоб уникнути ще й сліпучого проміння, і тільки тоді помітила попід однією стіною вузеньку поличку з низкою якихось предметів, здалеку схожих на іграшки. Там були ваговоз із причепом, автоцистерни, трактори, інші машини, мабуть, сільськогосподарські, завбільшки максимум з десяток сантиметрів. Альберта взяла в руку автоцистерну з причепом, сріблястого кольору, нічого не втямила, але переконалася, що імітація пречудова, певно, то були не іграшки, а промислові моделі.
— Дуже гарні, але ви обережно. — Той збоченець умів бачити спиною, не припиняючи своїх зйомок. — Вище, вище, рухайтеся, так, добре, стоп, одинадцять!
Та годі тобі клацати, нащо мені твої моделі! Альберта задихалася в цій парильні, в цьому смороді, в цій люті на саму себе, а ще більше — в зневазі, а ще більше — в огиді, ба навіть у зненависті.
Нарешті фотограф сказав:
— Рухайтеся, стоп, двадцять п'ять! — Клацання почулося востаннє, і Маврілія підійшла, щоб одягтися, а Альберта стояла й дивилася на шахівницю: очевидно, тут розігрувався етюд: білі починають і виграють; поряд із шахівницею лежав тоненький англійський шаховий журнальчик. Той збоченець був шанувальником великої гри.
— У шахи вмієте грати? — Він підійшов до них, погасивши світильники в глибині кімнати і крутячи в руках свою фотозапальничку.
— Я була першою в колежі,— відгукнулася Альберта.
Нарешті йому пощастило витягти із "запальнички" малесеньку річ, схожу на трубочку іграшкового телефону, два диски, з'єднані з одного боку металевою смужкою, і він поклав її біля шахівниці разом з фотоапаратом. Щось одухотворене з'явилося в ньому, чи, вірніше, в його руках, які з неймовірною легкістю ніби запурхали по шахівниці.
— Здається, я вже зрозумів, у чому тут каверза. Два білі пішаки на сьомій горизонталі готові до перетворення, проте розвивати атаку ними зарано. Я думаю, білому королеві треба відступити ось на це поле, щоб уникнути вічного шаху з боку чорної тури.
Таке спало на думку й Альберті, але їй було гидко розмовляти з цим мерзенним педерастом. А втім, шахівниця, якої вона не бачила вже добрих десять років, переносила Альберту в часи колежу, черничок, чия шурхітлива хода по дортуарах стояла ще в її вухах, темних зимових ранків у крижаній церкві, коли на нескінченній месі доводилося змагатись із таким ще могутнім сном і вже з пробудженим голодом, і зміни в актовому залі в дощові дні, з конкурсами на "найкращого читця", з вишивками, шашками, шахами, бо їх виховували черницями-спортсменками, прищеплювали їм войовничий дух. І ось від цієї згадки єдиною пристойною річчю в цьому непристойному місці лишився абстрактний геометричний виріб з такими-от символічними дерев'яними фігурками.
— Навпаки, мені здається, що першим ходом має бути саме перетворення білого пішака,— сказала Альберта фотографові, ба навіть і не йому, вона ніби розмовляла з якоюсь колежанкою, душею перебуваючи далеко від цього місця, і цього часу, і цієї Маврілії, яка так сутужно й незграбно прикривала від очей свій сором і шпорталася з ґудзиками ліфчика, які все випорскували їй з пальців.
— Але тоді чорна тура бере перетвореного пішака й оголошує вічний шах білому королю,— заперечив їй фотограф. У його очах на мить майнуло щось зовсім далеке від сказаного, мовляв: "Не знав я, що повії ще й шахістки".
— Не думаю,— кинула Альберта, а сама прислухалася до того, як плюскотить дощ за вікнами гарного, або скоріше — тихого спортивного залу в той далекий час, і було так прикро, що не може згадати своїх однокласниць, з якими грала в шахи, ні їхніх облич, ні голосів, нічогісінько. — Бо тоді білий слон...
— Білий слон не може запобігти вічному шахові з боку тури,— запально урвав її фотограф, але в тому його інтелектуальному вибухові вчувалося щось огидне.
— Я не кажу, що слон може запобігти шахові з боку тури. Я кажу, що слон іде сюди, на еф-вісім, і дає змогу пішакові же-сім стати фиерзем, недосяжним для чорної тури,— відповіла йому сухо Альберта.
Маврілія, опоряджаючи свій ліфчик, підійшла зовсім близько і майже сперлася на неї своїм вогким гарячим тілом, спраглим близькості, захисту, певності, що про неї не забули, і тихий плюскіт дощу, який прийшов зі шкільного саду, відразу вщух, і Альберта запитально подивилася на свою незугарну подругу.