— А потім ви казали, ніби ваш син не знався ні з друзями, ні з дівчатами, мав звичку пити сам-один?
— Так воно і є, він і зараз пиячить сам-один у себе в кімнаті. Але це самотнє пияцтво пояснюється тільки браком товариства. Він хоче забутися.
— А ще ви казали, що син, попри видимість, хлопець нормальний. Припустімо, що це так. Але чого б то нормальний хлопець вкидався з доброго дива в горілку? Отже щось його та змусило розпитися по-чорному? Скажімо, жінка. Знаєте, художники в наших журналах люблять малювати чоловіків, які топлять у чарці неподілене кохання.
Рука Аузері ще раз підвелася, захиталася у пітьмі — це він провів нею перед власним обличчям.
— Я якось був спробував з'ясувати це. В нашому міланському домі є камін, та такий старосвітський, що при ньому збереглася кочерга. А на обличчі в сина лишився слід від тієї кочерги, ви можете й зараз це побачити, позначка зовсім свіжа. Я спитав у сина, що цьому виною — ревнощі, зведення порахунків чи, може, аборт,— він каже — це ненавмисно. І я повірив, бо знаю його лагідну вдачу.
Виходить, і справді дивакуватий хлопець.
— Пробачте, інженере, але зараз у мені озвався лікар,, колишній лікар треба додати, лікар-розстрига... Ви казали, ваш син із дівчатами не водився, лише з професіоналками. А тепер уявіть собі: він заразився венеричною хворобою, подумав, що пропав, і з горя почав пити. Сьогодні сифіліс цілком виліковний, не те що колись, але через молодість, необізнаність усе сприймається в чорних барвах.
— У мене теж закралися були такі підозри, і я ще чотири місяці тому показав його лікарям. Усі огляди й аналізи він пройшов. Жодної заразної хвороби, навіть натяку, в нього не виявлено.
Отже до зеленого змія Аузері-молодшого привів не страх перед хворобою.
— А як пояснює це він сам? Чи виправдовується?
— Він такий принижений і розтоптаний. Клянеться, що хотів би утриматись і не може. На всі мої ляпаси лише приказує: "Так мені й треба! Так мені й треба!" — і заливається слізьми.
Ну що ж, пора зважуватися.
— Синові казали про мене?
— Авж.еж..
Він так охоче підтверджував, отже, був певний себе.
— Я сказав про надійного лікаря, і він пообіцяв виконувати всі ваші вказівки. Зрештою, я його змусив би до цього й так, без обіцянки.
О, звичайно, чи, як він каже, "авжеж"! А що лишається робити? Для безробітного, для маленької людини, річ нормальна, бо ота фармакологічна фірма, якщо подумати, не бозна-що... Ні, краще заспокоїтись, опанувати свої нерви.
— Відучити вашого сина пити не так-то й важко. За місяць він стане у вас непитущим — я про це подбаю. Куди важче, якщо взагалі можливо, втримати потім його від дурману. Пияцтво — це лише симптом: якщо не докопаємося до причини, ми приречені на поразку.
— Хай він перестане пити, а там побачимо...
— Гаразд. Я готовий. — Настав час познайомитися з жертвою Бахуса.
— Дякую. — Проте Аузері не підвівся, чогось порпався в кишенях. — Аби ви знали, як мені хочеться передати вам його з рук у руки і перехреститися. Місяць безперервного нагляду за ним мене доконав. Бачити, як він з ранку до вечора не викисає, це просто жахливо. Я приготував чек і гроші, необхідні на перші видатки. Тепер мій син під вашою опікою. Сам я одразу вирушаю до Мілана, завтра вранці маю бути в Римі. Я й так уже страшенно занедбав свою роботу. Ви маєте всі повноваження, аби діяти на власний розсуд.
У темряві, де чек, а де гроші, не зразу розбереш, але пачка папірців була грубенька, і, поки Дука Ламберті ховав її до кишені, інженер Аузері зрозумів, що у вчорашніх в'язнів хронічне безгрошів'я.
— Ходімте.
Вони піднялися до вілли й увійшли. Пг)и їхній появі з крісла підвівся молодик, при цьому хитнувшись, але потім стояв рівно. Кімната була для нього така маленька, та й сама вілла здавалася маленькою — не вілла, а іграшка.
— Мій син Давіде. А це — доктор Дука Ламберті.
2
Все відбулося так стрімко, маленький імператор у штанях-дудочках знову спохмурнів, подав репліку-другу, як актор на репетиції, мовляв, на господарстві залишається син, а йому треба йти. Синові, не озираючись, кинув через плече:
"Чао!", Дуці простяг руку й сказав: "Дзвоніть у разі чого, якщо тільки зможете додзвонитися",— чим просто ввічливо попросив не турбувати його. "Велике вам спасибі, докторе Ламберті". Перш ніж зникнути в темряві, він востаннє озирнувся на молодого велетня, сина, і стільки всього було в його погляді — не погляд, а універсальна крамниця: жаль, зненависть, палка любов, іронія, зневага, гірка батьківська ніжність.
Скрегіт кроків по жорстві, потім тиша, потім приглушений рокіт мотору, тихий звук шин на доріжці — і більш нічого.
Вони помовчали, стоячи посеред кімнати й тільки придивляючись один до одного. Давіде Аузері за цей час двічі хитнувсь, але якось зграбно, в його сп'янінні не було вульгарності, принаймні на вигляд. З чим же його можна порівняти?.. Гість думав і знайшов порівняння: такими здаються учні на іспитах, коли не знають відповіді на білет; вираз сум'яття та хвилювання і жалюгідні спроби триматися природно.
Хлопчаче, хоч і вольове, обличчя було лагідне, ще не зіпсуте пияцтвом. Тішили око бічний проділ у русявому волоссі, охайна борідка, біла сорочка з довгими рукавами, підкасаними на двох ручиськах, укритих світлим пушком, темні штани й чорні матові черевики: чим вам не міланський денді, щось від "Прав, Британіє, морями", так ніби ломбардська столиця духом належала до Співдружності.
— Ми можемо сісти,— сказав Дука, й Давіде, заточившись востаннє, гепнув у крісло. Дука промовив це суворо, бо раптом згадав, як ще у в'язниці його вразило одне серце, серце не у вигляді м'яза, а одне з тих, що їх зображують на поштівках, таких популярних і дешевеньких. Ця вдавана суворість приховувала його власне збентеження, слабкість. Душевні хвороби можуть потрясти навіть лікаря, а цей хлопець був душевнохворий.
— Хто ще є у віллі, крім нас? — спитав Дука Ламберті з тією ж удаваною суворістю.
— Ну, у віллі... — Екзаменаційний білет трапився легкий, але сама розмова з незнайомцем давалася хлопцеві нелегко. — В цій віллі, оскільки вона є жилим будинком... ну, тут є покоївка, що доводиться дружиною садівникові, є служник, а потім ще куховарка, щоб готувати обіди. Яка вона майстриня, навіть тато не може сказати, але поки що доводиться вдовольнятись... — Давіде говорив з усмішкою, не дуже впевнено граючи роль завсідника світських салонів.