— Уже й так убито двох дівчат,— відповів Карруа; він був палахкий, але розважливий сардинець.
— Я пам'ятаю про це. Ще й як пам'ятаю.
— Ти цивільний громадянин, ти не поліцай. Труп третьої дівчини — це випробування не для тебе. Я усуваю тебе від цієї справи.
— Гаразд,— відповів Дука вже з порога. Його усунуто, усунуто насправді, Карруа не жартував. — Прощавайте.
— Дуко, гляди мені!..
Він вийшов, не озиваючись. Вони мали рацію, але не розуміли обставин, мусили дотримувати законів, а закони іноді такі безглузді, потурають злочинцям і зв'язують руки чесним людям.
Надворі справді йшов дощ. Менш як за десять хвилин Дука вже підібрав Лівію в під'їзді її будинку, менш як за двадцять "джульєттою" під'їхав до підніжжя Торре-дель-Парко й ще через три хвилини вони опинилися в круглому салончику вежі, на висоті сто метрів над падуанською долиною й містом Сант-Амброджо. Дощ припустив ще дужче, шаленіла вже справжня гроза, у круглі віконця, як в ілюмінатори літака, видно було небо, пропорюване блискавками, їх спалахи частішали, ввімкнута радіола бармена скидалася на сковороду, на якій шкварчали смажені каштани. Просто поганенький кіносценарій, бездарність аж кричала про себе.
— Ви захотіли зустрітися через Альберту? — спитала Лівія.
— Так. — О, яка на ній сукня — в білу квітку на чорному тлі, майже такого самого крою, як того разу, в руках вона тримала маленьку чорну солом'яну торбинку, губи й нігті були пофарбовані в блідо-жовтий колір, на зап'ястку красувався годинник, великий, чоловічий, явно чужорідний у жіночому туалеті. Особливі прикмети: погляд прямий, в очах жодного сліду нещирості.
— Я вас слухаю,— сказала вона.
Дука виклав їй усе до найменших подробиць і став чекати відмови. Проте Лівія не казала ні "так", ні "ні"; коли вона заговорила, він зрозумів, що доведеться вислухати цілу промову. Мусить дати їй виговоритись, адже ніякої іншої втіхи він їй дати не міг.
— Після смерті Альберти я облишила оті свої експерименти,— почала Лівія Уссаро під дедалі гучніші розкоти грому. — її смерть стала останнім доказом того, що приватної проституції більше не існує. В своїх замітках я відзначила, що жінка надто ходовий товар, надто важливий економічний і соціальний чинник, щоб не створювати навколо себе цілу структуру інтересів.
Концепції були не нові, але точні. Синьйорина Загальні-Засади представляла не революційні теорії, а фактичні дані.
— Сьогодні жодна жінка не спроможна з допомогою своєї приватної ініціативи й вільної волі приватно розгорнути таку діяльність. Все влаштовано так, щоб домогтися певного відсотка, "протегувати", "організовувати". Знайома корсетниця під час моїх перших дослідів пропонувала дарувати мені пояси для підв'язок. Я її зрозуміла і вдала, ніби згодна, тоді вона сказала, ніби знає одного синьйора, що міг би робити мені значно солідніші подарунки. Сторож автостоянки, побачивши, як я виходжу з автомобіля випадкового клієнта, все зрозумів. Він сказав мені так: "Слухай, навіщо тобі морочитися, підшукуючи когось, та й блукати вулицями самій не дуже гарно. Про це подбаю я. Адже чимало іноземців питають у мене, чим би їм зайнятись. Ти могла б лишатися вдома, а коли хтось трапиться, я б подзвонив. Хіба так не краще?" Звичайно, так було б краще, але така діяльність, крім того, що довелося б ділитися з ним заробітками, стала б професійною, а я хотіла з'ясувати, чи можна залишитися аматоркою. Це виявилось неможливо. Одного разу я вскочила в халепу й страшенно перелякалася. Випадково зупинилась на вулиці Вісконті ді Модроне, стояв полудень, я не знала, що це "забита зона", загалом намагалася не йти туди, де працювали професіоналки, але цього разу схибила. Зненацька підкотив моторолером молодик. Якби на шиї в нього не висіла картка з написом "Доглядач", я б і так збагнула, що це сутенер. Він сказав приблизно так: "Не думай, що ти тут розживешся. Признавайся, хто твій дружок, і я наб'ю йому пику". Що в мене немає дружка, такого йому й на думку не спадало. "Тоді все зрозуміло. Якщо твій дружок тебе не влаштовує, значить, ти вільна, але якщо прийшла сюди, твоїм дружком стаю я". Він хотів затягти мене до своєї "стайні", та на вулиці було багато перехожих і я зуміла випорснути. Але страху натерпілася чимало.
Безумний вчинок Лівії був очевидний, і саме через ласкавця вона звідала таке виразне безумство. Мабуть, відмовить мені, подумав Дука.
— По суті, сьогодні існує лише одна форма напівпроституції без сутенерства. Є такі хоробрі дівчата, які мають літнього коханця, деякі ухитряються завести двох, а крім того, ще й жениха. Є такі розлученки, які приймають допомогу від когось, і якщо у того когось сякі-такі статки, він допомагає їм якийсь час, кілька місяців, поки вони знайдуть собі когось іншого. Деякі жінки мають плетільні машини й беруть замовлення в сусідів, знайомих чи далеких родичів. Вряди-годи хтось навідує таку жінку. "Як ся маєте, синьйоро?" — "Та помаленьку". Це може бути сусід по дому, де вона мешкала раніше, або бакалійник, чиїм кредитом користується. "Не ображайтеся, синьйоро, я приніс вам одну штучку". — "Та що ви, я не можу цього прийняти". — "Та ну бо, це всього лише сумочка, це ж не перстень з діамантом".
Як добре вона передає сцену! Говори, говори, серце моє, відмова буде потім.
— Але мені така форма здається гидкою, бо лицемірна. Я такого не люблю. — Лівія говорила, говорила.
їм подобалася повна ясність, мабуть, вони обоє шаленці, яким до смаку недомовки, компроміси. Тим часом гроза нараз ущухла, зникли блискавки, шум зливи пом'якшав.
— Я надто розбалакалася, знаю, а говорю так багато, бо хочу пояснити, чому взялася допомогти вам. Провівши свої експерименти, я зрозуміла, в чому
зло. Так, звичайно, це визиск. Усунути його ми ніколи не зможемо, але щоразу, виявляючи визискувача, треба його розчавити. — Лівія схвильовано поклала обидві руки на стіл. — Тепер скажіть мені точно, що я маю робити.
Ну от, знайшовся ще один поборник, щоб розчавлювати зло. Тепер вони разом вирушають у хрестовий похід. Ти справді збираєшся чавити, але що саме чавити, серце моє? Чим більше ти чавитимеш, тим більше їх буде. Так ось, може, треба буде розчавити самого себе.