— Е ні, неможливо. Знаєте, скільки дівчат тут працює? Спробуйте знайти котрусь, коли відомо лише те, що її звати Маврілія! — сказав адміністратор.
— Чому ж, з допомогою ось цієї штуки,— сказав Маскаранті, показуючи на селектор. — Можна, скажімо, передати так: "Синьйорину Маврілію просять негайно зайти до дирекції". Або, може, ще краще так: "Синьйорину Маврілію або когось із працівниць, що знають її, просять негайно зайти до дирекції".
На виклик адміністратора прийшла службовка, написала текст і почала передавати його по селектору, один раз, другий, третій... потім, після трихвилинної паузи, ще раз, на всі поверхи, в усі куточки, через десятки гучномовців, і скрізь лунало те запрошення, спокійне, неголосне, але чітке, ім'я Маврілія лунало дуже виразно. Коли службовка почала передавати запрошення знову, секретарка привела маленьку білявеньку дівчину, не дівчину, а майже дитину, хоча з багатьох ознак було видно, що вона не дитина.
— Маврілія? — спитав Маскаранті.
— Ні, я її подруга.
— Цей синьйор з поліції, відповідайте точно на його запитання,— суворо звелів адміністратор.
— Яке прізвище Маврілії? — спитав Маскаранті.
— Маврілія Арбаті,— відповіла білявка.
Маскаранті переможно заніс це ім'я до записника; три хвилини — й така знахідка.
— Де ви мешкаєте? — спитав він у білявочки.
Та завагалась, а Маскаранті почав наполягати; ось зараз він довідається, де мешкає і та Маврілія Арбаті, поїде, візьме її, відвезе до квестури, і там вони швидко розплутають справу; атож, Маскаранті ще сподівався розплутати цю справу, адже ж Маврілія Арбаті знає, хто, як і чому.
— Де ви мешкаєте? — удруге він спитав уже різко.
Білявочка злякалась і відповіла з точністю, якої вимагав од неї адміністратор.
— Вулиця Ніно Біксіо, дванадцять.
— У вас багато подруг, чи не так? — спитав Маскаранті.
Білявочка не відповіла, але це не мало значення, і він запитав про інше:
— А чому сюди не прийшла Маврілія? Адже ми викликали саме її.
— Мабуть, захворіла,— припустив адміністратор.
— Вона померла,— промовила білявочка, збліднувши, і вони її всадовили.
— Чому ж ви одразу цього не сказали?
Маскаранті занепав духом. Якщо Маврілія померла, її не можна допитати, а якщо не допитаєш, то справи не розплутаєш.
— Вона померла рік тому,— сказала білявочка. — Бідолашна, коли я почула, як її викликають по селектору, мені стало зле, минуло стільки часу, а її викликають до дирекції, ніби живу.
Отже Маврілія просто померла, роботу покинула, не попередивши нікого, навіть її, і поїхала до Рима. Звичайно, з кимось — білявочка сказала сором'язливо: з женихом; там їй захотілося скупатись, може, у воді стало погано, через день її знайшли в Тібрі, недалеко від Рима, вона лежала на обмілині, наче покинутий човен, у купальнику, її одежа зосталася на березі в кущах, десь за кілометр проти течії. Білявочка дізналася про це від Мавріліїних батьків, за тиждень після трагедії вона дзвонила їм, занепокоєна довгою відсутністю подруги.
Ось така виявилась історія, і Маскаранті одразу все збагнув.
— А як вас звати? — спитав він у білявочки. Дівчина дала йому свої анкетні дані, потім він повернувся до квестури і подзвонив у Рим. Маврілія Арбаті, втопилась у Тібрі, знайдена в районі такому-то, о такій-то годині, виявив її синьйор такий-то. З архіву Маскаранті підняв і римські газети за цей час; було прочитано всі повідомлення й репортажі, і майже в усіх містилося запитання: нещасливий випадок чи злочин? Потонула вона чи її втопили? Надто вже впадало в очі: протягом чотирьох днів дві дівчини, зняті фотоапаратом "Мінокс", померли, спочатку брюнетка, потім блондинка. Одна в Мілані, в районі Метанополі, друга біля Рима, в Тібрі. Ці дві смерті ховали в собі дражливу двозначність, перша здавалася не дуже переконливим самогубством, друга — нещасливим випадком, який викликав підозри.
Нині ця двозначність, здається, перестала існувати, дівчат убили, досить вправно підлаштували самогубство Альберти, в сумці її лежав навіть лист до сестри з проханням вибачити її за цей крок. Чи її змусили написати, чи вона написала листа сама, коли вирішила вкоротити собі віку? А потім — нещасливий випадок з подругою, Маврілією, неймовірний випадок з міланкою, яка раптово їде до Рима, щоб скупатися в Тібрі й потонути.
Німий Давіде, який віднайшов дар мови, запитав навпростець:
— Але чому їх убили одну в Мілані, а другу в Римі? Він був трохи простакуватий.
І Дука, його лікар, терпляче йому пояснив; хлопець був єдиний, до кого він виявляв терпіння.
— А тому, що якби протягом чотирьох днів тут, у Мілані, було знайдено блондинку, втоплену, скажімо, в Ламбро, а потім — брюнетку з перерізаними венами в Метанополі, поліція могла б зв'язати ці дві загадкові смерті й запідозрити з першої ж миті, що між ними існує якийсь зв'язок. Зате в такому вигляді потопельниця в Римі не могла мати нічого спільного, принаймні на позір, зі смертю в Метанополі. Римська поліція зайнялася своєю потопельницею, а міланська — своєю самовбивцею, і не знайшли нічого, оскільки зв'язку між ними ніхто не вбачав. Зв'язок знайшли ви, маючи на руках цю плівку й бувши з Альбертою напередодні її вбивства.
— Тоді виходить,— сказав Давіде, який від своєї звичної німоти раптом удався в балакучість,— якщо я відразу ж передам цю плівку поліції й розповім усе, що казала мені Альберта, може, поліція зуміє швидко виявити винних.
— Можливо,— стиха відповів Дука. Його пацієнт виявляв усі комплекси вини, одного з них не уникнув. — Але передусім ви повинні знати, що в цій штучці, залишеній у машині разом з Альбертиним носовичком, лежала касета, а в ній була вже проявлена плівка. Але ви цього не знали. А потім батько попереламував би вам кістки, якби тільки дізнався, що ви замішані в такій брудній історії. — За цими словами почувся смішок Карруа, який добре знав свого впливового друга інженера П'єтро Аузері, та й Маскаранті порозуміло всміхнувся. — Особисто ви ні в чому не винні. Заспокойтесь і налийте нам пива.
— Тепер ми можемо зробити деякі висновки,— промовив Карруа. — По-перше, виявлено пробільний матеріал. По-моєму, тут двох думок бути не повинно.