Хоч він цього хотів, але боявся сподіватися, і тому з радістю побачив: Давіде зайшовся плачем. Хлощець заплющив очі, але цього було недостатньо, його велика грудна клітка здригалася, хоча ніякого звуку нечулбсь. Тим самим лагідним голосом Дука роз'яснював йому: *
— Але мертві не повертаються, і ні я, ні будь-хто інший не зможемо повернути Альберту до життя, тож вам самому доведеться зцілитися від неї, і для цього ми повинні докласти рук. Найважливіше зараз — знати того, хто штовхнув її на самогубство або й убив, і коли ми .його знайдемо, то, задушимо. Ви повинн^ жити лише цією думкою: ми його знайдемо й задушимо. А втім, може, цю роботу залишимо для вас. — Щоб урятувати хворого, лікар відчув потребу звернутися до його найменш благородних інстинктів. — Ось побачите, це зовсім неважко, і ви за це не сидітимете жодного дня. Ми знайдемо цього типа, і ви його задушите, ось так, своїми руками. Руки не треба стискати надто сильно,
я поясню вам іншим разом як лікар, коли можна бути певним, що людину задушено, який хрускіт чується між стиснутими пальцями, і як після такого хрускоту можна попускати пальці так, ніби нічого не сталося. Звичайно ви будете оборонятись, бо той тип накинеться на вас із ножем або пістолетом, спробує вас убити, отож ви тільки рятуватиметесь. У вас будуть залізні свідки, наприклад, Маскаранті, і запевняю вас: ви зможете задушити того типа спокійно, не боячись наслідків. І запевняю вас: цього чекати недовго, бо ми скоро його зловимо, але тепер вам треба поспати, треба відпочити, щоб підготуватися до тієї миті помсти.
Ця гарна казочка була не для дітей, та й дитина, яку належало гірйколисати, була вже досить велика і потребувала крутих казок. Ба навіть сам він, Дука, потребував якоїсь казки: щоб розшукати, хоч під землею, цього фотографа, для початку треба було дізнатися, хто робив знімки.
З
Біля будинку під номером 78 на вулиці Фаріні таксі зупинилось, і Альберта з Маврілією вийшли. Швейцар сказав їм, що "Вжиткове фото" на третьому поверсі, сходи з двору. Дівчата перетнули подвір'я під пильними поглядами кількох чоловіків у комбінезонах, які вантажили на ваговоз довгі металеві балки і кидали їм услід репліки, що свідчили про рішучі наміри, якби їх тільки можна було здійснити, і самі собою ці наміри не були протиприродні чи лихі, а просто невчасні.
На третьому поверсі їм відчинив хлопець, звичайнісінький хлопець у білому халаті, обличчя його було позбавлене своєрідності й виразності, так ніби їх тільки намітили і ще мали колись довершити, і єдине, що про нього можна було сказати напевне — що він не старий і що не в чорному халаті.
Хлопець мовчки оглянув прибулих, вони теж нічого йому не сказали. У першій кімнаті вікон не було — горіло світло.
— Сюди,— сказав хлопець.
Друга кімната була витягнута в довжину й мала двоє вікон, але з опущеними знадвору жалюзі, на припалих пилом шибках видніли сонячні пасмуги; світло горіло й тут.
— Можете тут роздягтися,— кивнув хлопець у куток між стільцями й столом. — Тільки шахів не перекиньте.
На столі стояла шахівниця, а на ній п'ять або шість фігур, решта вже лежала в дерев'яній коробці.
— А ширми нема? — спитала Альберта, й тут-таки подумала, що вона ідіотка,— звичайно ж, нема. Не було нічого схожого на ширму в цій довгій кімнаті, яка мала правити за фотоательє, навіть меблів, окрім тих трьох стільців і столу, які були вочевидь десь позичені. Та ще були глухі страшні вікна, електричне світло об одинадцятій ранку, задуха розпеченої сонцем могили.
— На жаль,— сказав хлопець. Здавалося, він справді шкодує про те, що не розжився ширмою. — Але двері замкнені на ключ, не хвилюйтеся.
Його голос долинав з глибини кімнати, голос такий же невиразний, як і обличчя.
— А вікна відчинити можна? — гукнула Альберта в темну глибину кімнати. За хвилину вони вже вмивалися потом, одяг поприлипав до тіла.
— Тільки смороду напустимо і стане ще жаркіше,— сказав безликий, і нараз задник кімнати-галереї спалахнув: це засвітилися три лампи на підставках і шість — на стелі. — Не знаю вже, що вони там виготовляють, але в нас під боком майстерня, в якій працюють з ацетиленом. Просто жах.
Тут дівчата раптом відчули, що він збоченець, гомик,— відчули з того, як вимовив оте "Просто жах".
— Котра з вас фотографуватиметься перша? — спитав він. — Для мене все одно.
Блондинка Маврілія була й смішливою, і лякливою, і готовою до всього. Зараз їй стало страшно.
— Іди ти,— сказала вона подрузі.
Альберта діяла швидко; сукня, ліфчик і труси вмить опинилися на стільці, тільки черевичків на високих підборах не скинула, не на те, щоб надати знімкам більшої сексуальності, а щоб не ходити босою по брудній підлозі.
— Сюди,— запросив гомик. Перед рефлекторами був хмароподібний задник, збільшена фотографія на підставках.
— Ми впораємося швидко, ось побачите, з такою камерою.
Аж тепер Альберта побачила масивний триніжок, а на триніжку — фотоапарат, швидше схожий на запальничку.
— Розташовуйтесь тут, на цьому килимку. — Хлопець почав дивитися, згорбившись утричі, в ту запальничку. — Позувати ви можете, якщо хочете, сховавши обличчя, бо це значення не має, але ось на п'яти-шести знімках вам доведеться його показати. Рухатися можна як завгодно, тут так само, як у кіно. Давайте.
Лівою рукою він тримав важіль триніжника, непомітно скеровуючи "Мінокс" щоразу в потрібному напрямку, а в правій стискав тросик з кнопкою спускового механізму.
— Рухайтеся, раз! — Хлопець клацнув. — Стоп, два! — Знову клацання. За кожним новим кадром він закривав і знову відкривав ту запальничку, так ніби збирався прикурити сигарету. — Рухайтеся, стоп, три! — Й знову клац; так було зроблено чотири, п'ять, десять, дванадцять знімків, він щоразу просив Альберту прибрати агресивнішої пози, але висловлювався стримано, культурно, без масних слівець,— збоченці поводилися з дамами просто по-лицарському. — Рухайтеся, стоп, двадцять шість! Ну, вже годі, вас може замінити ваша подруга.
Маврілія, в другому кінці кімнати, в запаморочливій задусі, тряслася від страху. Вона не роздяглась, а чому, не знала й сама. Альберта її вже вивчила, ця блондинка була не з надто лякливих, фотографуватися голою погодилась одразу, а тепер дивилася на неї благальним поглядом.