— Алло! Мені, будь ласка, Лівію,— сказав він, почувши жіночий голос — голос уже літньої людини.
— А хто говорить?
— Дука,— відповів він просто, наче добре знайомому співрозмовникові.
— Дука? — перепитала жінка.
— Так, Дука.
Мовчанка. Жінка відійшла від телефону, не дуже вірячи цьому імені, більше схожому на аристократичний титул. Вона була не оригінальна, у школі Дуці доводилось чубитися з якимсь однокласником: "Твій старший брат, виходить, грандук або архідук?" У відповідь дотепник чув: "А ось хто!" — і діставав копняка в колінну чашечку чи в гомілку. Так порадив Дуці діяти батько.
— Лівія?
Мабуть, це була вже вона, її "алло" пролунало тихіше, але набагато юніше.
— Так, це я, але даруйте, щось не пригадую...
Це була вона, отже, вона таки існувала, існувала у плоті. І ця Лівія Уссаро вимагала, щоб її цікавість було задоволено.
— Це ви повинні дарувати мені. Ви не можете пригадати мене тому, що ми з вами ніколи не зустрічалися.
— Будь ласка, назвіть мені ще раз ваше прізвище! Скільки холоду й скільки вибухової нервозності!
— Гаразд, але воно вам не багато скаже. Просто, мені б хотілося поговорити з вами про одну особу, знайому нам обом.
— Прошу назватися ще раз, інакше я покладу трубку.
Скільки в світі затятих бюрократів, починаючи від Маскаранті, який занотовував геть усе, закінчуючи цією Лівією, яка намагається з'ясувати якісь чотири чи п'ять складів, ім'я і прізвище,— а він же міг би відрекомендуватись як Ораціо Кокліте, і що це змінило б?
— Мене звати Дука Ламберті, але ви мене не знаєте. Зате ми обоє знайомі з однією особою...
Цього разу вона не дала йому договорити.
— Стривайте, це ім'я я чула... Авжеж, ви — мій кумир, я була така наївна тоді, поклонялася стільком кумирам, нині їх лишилося обмаль, і серед них ви, єдиний у пам'яті...
Він поглянув на носаки черевиків; черевики з ногами всередині — це реальність, і вони мали його переконати у реальній розмові, з жінкою, яка називала його своїм кумиром. У якому ж це розумінні? І з якої б то речі?
— ...Три роки тому ви змусили мене кричати в залі суду: "Ні, ні, ні, ні!" під час читання вироку, і мене вивели геть із зали й протримали дві години в якійсь кім натчи ні, усе допитуючись, хто я і чи справді я така, а не така, а я все приказувала: "Це ганьба, ганьба, ганьба, ви неправильно засудили його!" А вони у відповідь: "Синьйорино, заспокойтесь, а то ми заарештуємо вас за образу суду". І я повернулася додому в сльозах, я була присутня на всіх засіданнях, казала всім, що вас треба виправдати, що ви ні в чому не винні, що вас, навпаки, треба нагородити, я сперечалася з усією публікою в кулуарах.
Природно, вона була багатослівна, але звучання її тихого, схвильованого голосу не викликало роздратування, яке почуваєш від жіночого цокотіння. А потім, Лівія говорила речі, зовсім несподівані для нього, речі, яких він ніколи не сподівався почути від когось, щось зовсім інше, ніж могли йому сказати батько чи сестра. Він виявився кумиром. У нього була шанувальниця, хоч, може, й одна-єдина.
— Потім я забула ваше ім'я, і мені соромно за це. Ви навіть не уявляєте собі, скільки я сперечалася на тему ейтаназії, і всі були проти. Як же вони пишалися своїми принципами! Принципові люди шанують людське життя, принципові люди надягають смокінг чи фрак, щоб іти в Ла Скалу.
— Лівіє, я вам дуже вдячний.
— Ох, пробачте, в мене язик без кісток, але це ж рідкість — спілкуватися з такою розумною людиною, і тому я не тямлю себе від щастя. Але ж ви, мабуть, подзвонили мені з якоїсь причини...
— Так. Я хотів би поговорити з вами про одну особу, вашу знайому — Альберту Раделлі.
На тому кінці дроту запала раптова тиша.
— Але не зараз. Якщо вас улаштовує, десь найближчими днями. Знову мовчанка, але Лівія була, він відчував цю жінку, хоча не чув навіть її
віддиху.
— Для мене це дуже важливо, і ви б могли подати мені неоціненну допомогу.
І нарешті у відповідь голос, такий самий тихий, такий самий теплий, і хоч і не педантичний, але близький до цього, можна сказати — професійний, оце воно.
— Бачте, є багато чого такого, що мені не до вподоби, і Альберта в числі того, що мені до вподоби найменше. А проте як усе, що мені не до вподоби, я хотіла б відбути це не відкладаючи.
— Зараз?
— Негайно.
— Де ми можемо зустрітися?
— Тут, на вулиці Плініо, під моїм домом у барі. Я вас упізнаю відразу: на суді я дивилася на вас годинами. Скільки часу вам потрібно, щоб добратися?
— Десять хвилин.
Життя — це кладезь чудес, у ньому є все: лахміття, діаманти, різанина і — Лівія Уссаро. Дука поклав трубку дещо ошелешений, ніби хильнув зайвого; до речі, він і налив собі півсклянки "фраскаті", глянув на Давіде, чоловіка неживого, хоч на вигляд і не мертвого, й відчув на мить якусь кволість.
— Мені треба йти, але я скоро повернуся. Я знаю, вам од вина недобре, тому пришлю в номер пляшку віскі, щоб ви краще зносили самотність і ніч. — Хлопцеві й справді було важко. — Будьте розважні, Давіде: що менше вип'єте, то ліпше.
Цей дозвіл був помилкою не тільки з медичного, а й із психологічного погляду. Проте Дука й цього разу вирішив ризикнути, найменше йому хотілося, щоб Давіде за його відсутності попивав потайки. Якщо йому притьмом закортить, хай п'є з його дозволу.
Дука пішов. Зараз він побачить Лівію Уссаро у плоті. Яка вона — навіть не намагався собі уявити, йому чогось здавалося, що має бути висока на зріст.
2
Лівія й справді була високого зросту. Вона чекала його на порозі бару, і йому навіть здалося, що тільки-но він виліз із "джульєтти", вона порвалась йому назустріч, прудконога й бистроока, наче побачила найщирішого приятеля. Через десять хвилин не було в нього на світі подруги ближчої за неї.
— Тут ми можемо поговорити спокійно. Це єдиний у районі бар без телевізора й піаноли, отож увечері тут зовсім малолюдно.
Лівія мала чорне волосся, зовсім чорне й натуральне. Підстрижена була коротко, коротше за тих чоловіків, які носять довге волосся, якщо тільки всі вони вважають себе чоловіками, й навіть коротше за тих чоловіків, які носять нормальне волосся й ходять до перукарні щодва тижні. У жінок Дуці подобалися довгі зачіски, але він бачив, що їй і коротка личить.