Карруа слухав, тим часом перебравши з півтора десятка фотографій.
— Ну що ж, аналіз доволі слушний.
— І останнє: якій меті могли служити понад п'ятдесят знімків такого характеру? Це вже твоє завдання. Але є тут одна ще важливіша обставина, принаймні мені так здається. — Дука знову взяв жовтий конверт і вийняв з нього інші папірці. — Коли дівчина лежала на луках і різала собі вени, вона мусила скористатися чимось гострим. Отож могла вчинити одне з двох: якщо мала сильну волю і самовладання, то поклала ріжучий предмет у сумку, а якщо вже була в стані шоку, то впустила його, загубила десь коло себе або просто затисла в руці. Так ось, у протоколі поліцая про жодний ріжучий предмет не згадується. Так само в опису речей, які лежали в сумці дівчини, не відзначено нічого гострого. Навряд щоб вона пустила собі кров першим-ліпшим предметом, підібраним на луках, де сховалася. Ну, скажімо, кришкою від консервної бляшанки, колючкою, скалкою скла. Але якщо навіть припустити це, то таке припущення спростовується висновком судового лікаря: надріз зроблений рівно й акуратно. Консервною бляшанкою чи скалкою так не вийде.
Карруа погортав аркушики досьє.
— Ось як звучить це місце в протоколі: "...повний опис знайденого в тому місці, де було виявлено труп названої Альберти Раделлі..." Вони-то шукали, звичайно, але не знайшли нічого, що ріже, якщо тільки якесь лезо не втекло само собою.
Вони перезирнулись. Обидва добре знали один одного і могли довіряти один одному. Дука сказав:
— Кинути таке обвинувачення поліційним агентам комісаріату Метанополі ти не можеш. Якби трапилася якась гостра річ десь у радіусі тридцяти метрів, вони б її неодмінно знайшли і згадали б в опису. Невисокої ж ти думки про поліцію.
— Твій батько завжди мені це казав, ще й ображався. Вони посміхнулись, але якось криво. І тут Карруа згадав:
— Здається, ти ще хотів щось сказати!
— Так, щодо вмісту сумки,— відповів Дука й позирнув у бік вікна. Давіде все ще сидів там, повернутий до них спиною. — Давіде, скажіть-но мені... та не вставайте... скільки грошей дали ви того дня дівчині?
Давіде обернувся. Милосердне віскі приспало гадюку, яка жалила його зсередини.
— Ну... ага, десятитисячні банкноти...
— Скільки?
— Ну... можна сказати, що дві... так, дві, коли ми були ще на Корсо Лоді, бо вона не хотіла їхати, боялася... Потім, на річці, вона сказала, що їй потрібно п'ятдесят тисяч лір, і тоді я дав їй ще три десятитисячні банкноти... В гаманці в мене лежали лише такі... — Давіде осікся на півслові, потім знову повільно одвернувся до вікна.
— Отже,— сказав Дука,— коли Давіде висадив дівчину, в її сумці лежало п'ятдесят тисяч лір, щонайменше п'ятдесят тисяч. А зараз я прочитаю тобі з опису, скільки грошей знайдено в неї на момент прибуття поліції: "один білет у десять тисяч лір, один білет у тисячу лір, три монети по сто лір, дві монети по двадцять лір, чотири монети по п'ять лір". Якщо підрахувати, що дівчина до зустрічі з Давіде мала тільки дріб'язок, тобто тисячу триста шістдесят лір, і що десятитисячна банкнота — лише одна з п'яти тих, які вручив їй Давіде, виходить, що бракує сорок тисяч лір.
Так воно, безперечно, й було, проте Карруа захотів перевірити ще щось.
— Дай-но мені висновок судового лікаря. — Він дуже уважно прочитав документ, потім сказав: — 3 нього випливає, що вона не могла перерізати собі вени раніше восьмої години, а мабуть, пізніше половини на дев'яту.
Дука майже скрушно дивився в бік вікна.
— Давіде!.. Та ні, сидіть... О котрій годині того дня ви висадили дівчину? — Він помітив, що хлопець не зрозумів, йому забило памороки, але не алкоголем. — У Метанополі, коли ви звеліли дівчині покинути машину, котра година була, хоч би приблизно?
Давіде не почав зі звичного "Ну...". Він відповів так:
— Сонце вже сідало.
— А видно ще було добре?
— Так. — І повторив: — Сонце тільки-тільки сіло.
— О тій порі року мала бути сьома чи трохи більше,— мовив Дука до Карруа. — Перш ніж зважитися, дівчина крутилася добру годину й тоді, мабуть, і витратила оті сорок тисяч лір. Де саме і як — припустити не беруся, бо в Метанополі далеко не всі крамниці містяться на вулиці Монтенаполеоне.
— Вона могла віддати їх комусь,— промовив Карруа,— або хтось міг забрати їх у неї — саме це ти маєш на увазі?
Зараз вони не зрозуміли один одного. Навіть найближчим і найщирішим друзям іноді не уникнути непорозуміння.
— Я не маю на увазі нічого. Хочу сказати лиш одне: я не можу більше опікуватися цим хлопцем. Справа ця важка, а мені важкі справи перестали подобатися. Тільки не кажи, що ти знайшов мені добру роботу, а я розприндив-ся, спробуй зрозуміти, що мені краще не лізти в історії, здатні занапастити мене. Після смертовбивства з пом'якшувальними обставинами бракувало тільки, щоб мене запідозрили у зв'язках з торговцями жіночим тілом, і тоді мене "влаштують" на роботу.
— Твоя правда,— згідливо мовив Карруа.
— Я хотів лише показати тобі, що тут не було злої волі,— докинув Дука. — За цю справу повинен узятися ти.
— Відразу й візьмуся. — Карруа зняв телефонну трубку й мовив у телефон: — Мені потрібен Маскаранті.
— А я знайду собі іншу роботу,— кивнув Дука. — Будь ласка, розшукай інженера Аузері, поясни ситуацію й передай йому сина. І попередь, щоб він не залишав хлопця самого. — Він позирнув у бік вікна. — Мені дуже шкода, Давіде.
Давіде повільно, важко звівся на ноги, так ніби слабкий протяг од вікна змусив його захитатися, підступив до них і промовив:
— Синьйоре Ламберті!..
Дука стояв і чекав продовження, чекати довелося добру хвилину.
— Не покидайте мене самого... — Давіде, здавалося, лаштується виголосити цілу промову. — Не покидайте мене самого. — Він підступив ще ближче. — Синьйоре Ламберті!
Це був інтелігентний, кмітливий хлопець, йому не треба було двічі повторювати одне й те саме, він добре зрозумів, що Дука не хоче, щоб його називали доктором.
Нічого іншого не лишалося, як дати йому висловитись, і Дука та Карруа запаслися терпінням. Тепер уже обидва знали, що він казатиме. І він справді так і заговорив:
— Не покидайте мене самого.
Хлопець, сам того не помічаючи, повторював сцену, яку дівчина влаштувала була йому того дня в машині: "Ні, ні, ні, забери мене з собою, повези звідси". До того ж він теж намагався пустити собі кров, як вона, і, мабуть, спробує знову, як тільки залишиться на самоті. Це було формою несвідомого уподібнення, щоб спокутувати свою провину.