Відповідь була несподівано чітка:
— Бо він не зрозумів би мене.
Так само вважав і Дука. Інженер Аузері ніколи б не зрозумів сина, психологія підсвідомості — це горішок не на зуби таким імператорам.
— Гаразд. Чому ж тоді ви відкрили мені правду в перші двадцять чотири години нашого знайомства? До того ж я навіть не питав вас про це. — Чому, він уже знав, але хотів побачити, чи здатний це пояснити хлопець.
— Ось уже майже рік я не бував на вулиці Джардіні,— дивлячись у землю, проказав Давіде,— а ви сьогодні вранці привезли мене сюди, поставили машину майже на тому самому місці, де я припаркувався рік тому, залишили мене там, а самі пішли до квестури... А потім повезли на кладовище, розповіли про свого батька, я побачив усі ті могили...
Достеменно так; сам про це не здогадуючись, Дука звільнив сьогодні вранці молодого Аузері від комплексу, а зараз пощастило налякати цього психа, щоб звільнити від ще небезпечнішого комплексу провини. Бідолашний мікеландже-лівський Давід намагався довести, ніби він не псих; усвідомлювати себе божевільним ще важче, ніж почуватися винним у вбивстві Але така робота була надто невдячна. Розвозити медикаменти клієнтурі приносило б скромніші заробітки, але він був би принаймні спокійний.
Давіде додав:
— А носовичок і той залишений у машині предмет я не хотів бачити, вигляд їх був мені нестерпний. Але потім не втримався, витяг їх, поглянув і згадав, як вона втирала очі, а я, замість того, щоб забрати її з собою, висадив з машини...
Видовище було жалюгідне: такий здоровань і з такою хворобливою вразливістю, але принаймні він хоч не замкнувся в собі, мов у бетонній кулі, як раніше.
— Гаразд, я хотів би глянути на той предмет. Де він? — Оскільки Давіде йшов на відвертість, треба було допомогти йому бодай трошки вилити душу. Цього разу довелося наполягати, бо Давіде раптом завпирався.
Все лежало в його гарній плескатій валізі, у внутрішній кишені, застебнутій на блискавку.
— Ладен був викинути їх, щоб більше не бачити, але на саму думку про те, куди їх викинути, мені ставало недобре.
О, звичайно, хвороблива психологія спогадів. На скляній поверхні столу лежали вже згадана хусточка, яка належала нібито вбитій ним дівчині, й маленький предмет, схожий на лялькову телефонну трубку — два диски, з'єднані з одного боку металевою стрічкою, вся річ завдовжки з три сантиметри. На носовичок Дука ледве глянув, зате взяв ту марничку і тримав її на відкритій долоні. І голосом зовсім іншим, відмінним од різкого й сердитого голосу, яким говорив раніше, спитав хлопця:
— Це той предмет, який випав з її сумки?
— Еге.
— Що це таке — знаєте?
— Ні. Можливо, якийсь предмет розкоші, але для чого саме, не знаю.
— А відкривати його не намагались?
— Ні, я навіть не подумав, що це відкривається.
— Але ж ви щойно казали, що вважали його за предмет розкоші. А предмети розкоші призначаються для користування.
— Все це так, але від самого погляду на цю річ мені ставало недобре, я облишив і думати про неї.
Дука зрозумів його настрій.
— Тоді я вам підкажу, що воно таке: це зарядний пристрій до "Мінок-са". — Побачивши нерозуміння в хлопцевих очах, він пояснив докладніше: — Тут усередині фотоплівка, стрічка завдовжки приблизно п'ятдесят сантиметрів, а завширшки менш як сантиметр, на цій плівці можна зробити понад п'ятдесят знімків з допомогою маленького фотоапарата системи "Мінокс".
Скінчивши давати пояснення, Дука забув про хлопця, як уже робив раніше, ніби був сам-один у кімнатній задусі, в м'якому несучасному світлі "професійного абажура", як назвав покійному батькові цю річ продавець. Не стало нікого — тільки він і цей зарядний пристрій.
Фотографічна камера "Мінокс" — це не апарат, розрахований на дилетантів. Трохи більший від запальнички, він під час війни, як про це можна вичитати в усіх шпигунських романах, справді використовувався шпигунами — для фотографування документів. Коли до нього прилаштувати електронну апаратуру, яка легко монтується в торець, ним можна знімати крізь куряву та дим вибухів, отож ним охоче користувалися ще й військові кореспонденти. Але щоб таким маленьким апаратом зробити моментальний знімок, потрібна певна вправність, інакше знімки вийдуть "змазані" і погано потраплять у кадр. Аматор ніколи не зробить одним зарядом п'ятдесят знімків, для фахівця ж таке завдання посильне. Таку плівочку легко переслати поштою й легко сховати. В одному детективі Дука вичитав, нібито шпигун засунув касету від "Мінокса" в рот і під час переходу кордону примудрився навіть говорити. Якщо в героя не була надміру велика ротова порожнина, то цей випадок залишається на совісті автора.
Дука теж розхвилювався. Він не любив віддаватись марним мріям, але цей зарядний пристрій був у сумці тієї дівчини, а жінки навряд чи аж так захоплюються фотосправою, аби працювати з "Міноксом". До того ж та дівчина не належала до типу хатніх скромниць: раз у раз ішла з дому, зупиняла на вулиці того чи того чоловіка й лягала з ним у ліжко за певну винагороду. Доктор Карруа визначив би таке поводження як проституцію. Термін не надто джентльменський, проте досить правильно окреслює людські взаємини. Крім того, дівчина з мотивів, які не побажала відкрити, збиралася заподіяти собі смерть і справді вбила себе. Дуці не хотілося снувати жодних припущень, але він хотів би знати, чи ця плівка була використана неповністю, а чи повністю — принаймні чи її вставляли в камеру, оскільки з вигляду касета здавалася зовсім новою. Та чи міг негатив залишитися ще досить чітким і через рік? Одна річ була певна: йшлося не про якісь сімейні знімки, зроблені на морі: тітка під парасолькою, пляжники на узбережних скелях, гурт приятелів, які грають у волейбол.
І все це хотілося з'ясувати негайно, для цього Дука ладен був не спати, не їсти, не думати ні про що інше.
Він поклав до кишені касету, загорнувши її в хусточку.
— Пробачте, я зараз.
У передпокої був телефон. Двері до кухні стояли прочинені, і було видно, як Лоренца плете на спицях, готуючи щось тепле на зиму Сарі, і слухає радіо. Брат усміхнувся їй і махнув, щоб вона сиділа, від неї нічого не вимагалося. Він позирнув на годинника: дев'ята.