— Послухай-но мене, будь ласка. Я ні до чого не доскіпуватимуся: так ліпше. Та коли все ж випливе щось, я прийду сюди, піднесу його тобі на срібній тарілочці й розпрощаюся з цим усім. Не бажаю мати нічого спільного з людьми чи з обставинами, які стоять по той бік карного кодексу. Думаю, така вимога не надто надмірна?
Відповіддю Дуці був не звичний репет, а тиша. Збігло чимало часу, поки Карруа раптом підхопився й таки зарепетував:
— Ти ж, либонь, маєш якісь підстави думати, ніби є щось, що стоїть по той бік карного кодексу!
— Вважаю за краще тобі цього не казати, оскільки це, можливо, й не підстава,— різко й чітко відповів Дука,— але минулої ночі син твого приятеля пробував покінчити з собою — перерізав вени. Я впіймав його дуже вчасно, і тепер він там унизу, живий і здоровий, чекає на мене. Але хлопець його віку не шукає смерті, якщо для цього немає глибоких мотивів.
— А він нічого тобі не сказав?
— Ні, так само як уже цілий рік не каже рідному батькові, чому п'є, якщо до цього пороку його не привчили ні друзі, ні якась компанія. І що більше його про це розпитувати, то менше він тобі скаже.
— А скільки людей вкорочують собі віку без жодних причин!
— Давіде Аузері не зведена дівиця. Він чоловік, та ще й молодий. І він не якийсь недоумок, як гадаєш ти і як гадає його батько. Хоче померти — отже, має на те поважні причини, а поважні причини в чоловіка завжди мають відношення до закону. Сам я вже стикався з законом, ось чому й прийшов попередити тебе: як раптом виявиться щось недобре, я піду геть.
Репету не було. Карруа знов опустився в крісло.
— Маєш рацію. Хоч мені й не віриться, що ти щось там знайдеш, але якщо знайдеш — приходь негайно до мене, і я підшукаю тобі іншу роботу.— Провівши Дуку до порога, старий поліцай обійняв його.— Тільки не здавайся. Протримайся рік-два, потім тебе знову приймуть до колегії, і все стане на свої місця, ти ще молодий.
Дука кивнув головою. Він сам на це сподівався, хоч надія — це таємний гандж, якого нікому не дано позбутися.
— Дякую за все, що ти зробив для Лоренци,— сказав він, міцно обнявши Карруа.
Виходячи на вулицю Фатебенефрателлі, під кипляче, мов помазок у шикарному перукарському салоні, сонце, він думав, що як не побачить зараз Давіде на вулиці Джардіні, значить, допустився великої помилки. А проте мусив ризикувати, навіть коли йому не відомо, якою мірою можна довіряти хлопцеві й що той накоїв.
Давіде був на місці, походжав біля "джульєтти" в благенькому затінку під деревами. Дука побачив його ззаду, високого, масивного, і стало йому шкода. Так чи так, а хлопчина, мабуть, почував себе дуже нещасним.
— Дякую,— сказав йому Дука, сідаючи за кермо.— Зараз ми заскочимо до банку, а потім, ви вже даруйте, я повезу вас в одне невеселе місце. Хочу відвідати могилу батька.
У банку, татовому банку, йому оплатили чек інженера Аузері — і то чималенький. Оплатили без жодних ускладнень, хоча там знали, що він, Дука Ламберті, сидів за гратами і що його батько своїми заощадженнями приніс не багато прибутків цій фінансовій установі.
— Пізніше зупинимося в Музокко й вип'ємо чогось,— підбадьорив Дука хлопця.
В перший тиждень він не міг більше як утричі зменшити хлопцеві дозу алкоголю, з причини психологічного порядку: він хотів бачити Давіде нормальною людиною, а не спраглим пияком, який тільки й мріє про чарку.
Сільські цвинтарі, дуже зелені, обсаджені високими кипарисами, не надто пригнічують відвідувача. Зате розлогі кладовища великих міст — просто жахливі. Дука ще не бачив могили свого батька, не був присутній на його похороні, в кишені лежала тільки цидулочка, яку дала йому Лоренца: номери ділянки та могили. Разом з Давіде вони заглибились у це широке німотне поле, яке вдень, під сонцем, здавалося ще похмурішим. Звичайно, могила була в далекому кінці, отож іти пішки їм довелося чимало. ІЦука ніс у руці гвоздики, куплені при вході на кладовище.
Аж ось і потрібна ділянка, добрі гони, ось і могила, подібна до всіх інших у цьому ряді, в темній посудині обпливла воскова свічка, грядочка зів'ялих квітів, скупий напис — П'єтро Ламберті, дати народження і смерті, ото і все. Дука поклав на могилу незв'язані гвоздики, навіть не пробуючи надати їм мальовничого вигляду. З фотографії нерухомо дивився на світ батько, а син нерухомо дивився на фотографію.
— Це мій батько,— сказав Дука так, ніби рекомендував його,— поліцай, уродженець Романы, як і я, але він був дивний романьйонець, не любив революцій і революціонерів, зате любив закон і порядок. У поліції служив з холодним розумом і гарячим серцем, ставив на місце кожного, хто переступав закон чи йшов проти порядку. Це був тип такого собі Жавера. Домігся, щоб його послали на С і цілі ю, бо був настроєний рішуче боротися з мафією. Спершу мафія не звернула на нього уваги, якийсь там нишпорка її не цікавив, але батько перевершив самого себе: змусив заговорити двох-трьох селян, які все бачили і все знають, але завжди кажуть, ніби нічого не знають. Невідомо як, але, мабуть, не зовсім у рамках правил, йому пощастило при своїх скромних можливостях пробити мур мовчання та кругової поруки. Начальство підвищило його по службі, мафія послала проти нього молодого смертника, але батько, добрий стрілець, зумів одбитися зі свого револьвера, хоча пропустив удар ножакою в плече, відтоді ліва рука лишилася в нього майже паралізована, а його перевели сюди, в Мілан, на канцелярську роботу.
На Давіде Дука не дивився, йому було байдуже, слухає той його чи не слухає, розповідь скидалася на молитву. А хіба підбити підсумок життю людини — не те саме, що висповідатися? Але він відчував, що Давіде його слухає, навіть більше — що той ще ніколи не слухав так, як тепер.
— Може, саме з цієї причини, зі страху, щоб і мене не шпортонули колись ножем, він не хотів, щоб я служив у поліції, а щоб вивчав медицину, й таки домігся свого. Одному Богу відомо, як це йому пощастило зробити на писарську платню у квестурі, та ще й лишившись удівцем, бо матір я втратив уже давно. Але того дня, коли я одержав диплом, він лежав хворий, перші серцеві напади почалися в нього під час моїх іспитів. Потім я служив в армії, а він тим часом, засідаючи в своєму кабінетику на вулиці Фатебенефрателлі, підшукав мені місце в клініці професора Аркуате. Можливо, моя кар'єра вдалася б і він прожив би щасливо до дев'яноста років, коли б не пригода з синьйорою Мальдрігаті. Це та стара синьйора, яку я приспав уколом іркодину. Батько навіть не чув такого слова, як "ейтаназія", для нього це було гірше, ніж якби я збожеволів, та, власне, він, мабуть, так і подумав, що я збожеволів, і може, й простив би мій учинок, коли б не усвідомлював його згубних наслідків: я вже не лікар, мене викинуто з "вовчим паспортом",— і це його вбило.