— Здається, нікого, крім мене.
— Брешеш, як то "здається"? Брікен почервонів.
— Я не брешу, товаришу, але, може, сторож тут, а може, вже пішов додому. Я зараз дізнаюсь.
Абсолютно цей дідок не звертав жодної уваги на маузера. ^
Брікен відчував зневагу до своєї зброї, і це нервувало його.
— Стій! Заберіть у нього світло,— наказав Брікен чер-воноармійцям.
Обійшли всю школу. В аудиторії якось смішно висіли заялозені мали, а парти наївно дивилися на озброєну вата-ГУ людей.
Ти хто такий? — спитав Брікен дідка.. Я вчитель цієї школи... Аж тепер Брікен відчув нічим не виправдану грубість Св?го поводження з цим чоловіком. Звичайно, погашене СвіТло під час стрілянини не може бути матеріалом до об-ВИнУвачення... Це ж смішно! Ну, злякався чоловік та й °гасив каганця. І вже для власного спокою Брікен ввічли-Во запитав:
— А чого у вас погасло світло після стрілянини? Учитель знову здивовано підняв брови.
— У мене світло цієї ночі зовсім не горіло.
— Як же ж не горіло, коли я сам бачив десять хвилин тому світло у вашому вікні?
Підозріння, що розвіялися під впливом мирної шкільної обстановки та спокійного поводження вчителя, знову набрали нечуваної гостроти.
— Та я й пострілів не чув,— ніяково з посмішкою знизав плечима вчитель.
Брікен вмить спалахнув.
— Ви не торочте мені дурниць! Ви, певно, про напад нічого не знаєте? Маєте мене за дурня?
Тепер Брікен був певен, що цей дідок дуже обережний і досвідчений бандит, який світлом або сигналізував банді, або... Що саме ще міг робити дідок, Брікен не знав.
Коли повертались до панського будинку, два червоно-армійці міцно тримали вчителя за руки, а Брікен держав маузера напоготові. Школу лишили під охороною до ранку.
Учителя привели до караульні, і тут тільки Брікен при більшому світлі роздивився на нього. Це був ще кремезний дід років під шістдесят, з-під насунутої на лоба шапчини стирчало біле кучеряве волосся, а брови кидали чорні тіш на очні ямки.
Яремець увійшов до караульні й розглядав арештованого. Коло дверей на соломі лежав труп забитого червоноармійця, закритий шинелею.
— Зв'яжіть йому руки назад! Дві рушниці напоготові! Посилити секрети! — коротко кинув Брікен і пішов до своєї кімнати.
Яремець ще раз оглянув арештованого, а той дивився кудись убік, і на обличчі йому застигло здивовання.
— Глядіть, хлопці, доглядайте як слід! Не розмовлять з арештованим! — наказав Яремець і пішов з кімнати.
На ранок трійка ревтрибу вчинила допит. Арештований сидів, насунувши шапку, і здивовання не сходило з його обличчя.
— Хто такий?
Арештований назвав своє ім'я. Розповів, що він вчителює в цьому містечку уже двадцять років, про свою революційну діяльність. І коли судді слухали про революційну діяльність, то всміхалися. Всі бандити старанно підкреслюють своє революційне минуле. На вимогу вказати на своїх співучасників, учитель здивовано знизав плечи-ма й нічого не відповів.
Підсудний ще раз потвердив, що минулої ночі він світла не світив, бо, стомлений денною роботою, ліг спати на заході сонця.
Не лишалося сумнівів, що вони мають діло з упертим бандитом, який одкидає навіть те, що на власні очі бацили члени трійки.
Вирок ревтрибу був короткий: "Розстріляти".
Підсудний, почувши присуда, тільки пильно подивився на своїх суддів, але нічого не сказав. Два вартових повели його до караульні, а він ступав не твердо, як до того, і очі з німим запитанням дивилися на людей і на речі.
По обіді мали виконувати вирок.
Брікен з десятком червоно армійців повели засудженого на пустельну леваду, де перед тим викопали яму. Позаду йшов Яремець.
На леваді коло ями поставили засудженого на смерть, а Яремець, стоячи збоку, не зводив з нього очей. Дорогою до левади, чи/може, ще в караульні, дідок скинув шапку, і тепер вітер, що роздирав хмари угорі, куйовдив його сиве волосся.
Але чого це смикнулося Яремцеве тіло, немов по ньому пройшов електричний струм?
Яремець шарпнувся наперед і, зупинившись у трьох кроках од засудженого, пильно вдивлявся в нього.
Брікенові нарешті набридло це. Тут треба виконувати присуда, а Яремець, що загалом якось чудно поводиться останніми часами, заважає.
— Товаришу Яремець, треба ж присуда виконувати! — Дражливо вигукував він.
А Яремець тим часом запитував дідка.
— Ви не були в Харкові тисяча вісімсот дев'яносто першого року?
— Був...— відповів дідок.
— Що ви там робили?
— Керував бойовою групою партії...
— А мене ви не пам'ятаєте?.. Того парубка, що в Ясеневому станового вбив?..
ДІД знизав плечима, потім гостро допитливо подивився на Яремця.
~— Обличчя не пригадую, але випадок такий пам'ятаю... Сумніву не було. Це той самий, що з товаришами визволяв Яремця.
Червоний рубець під волоссям...
Старість сантиментальна, і Яремець у другу мить стискував засудженому руку... Брікен підійшов до Яремця.
— Товаришу Яремець,— сказав він сухо офіційно,— ми мусимо виконувати присуда!
Яремець подивився на Брікена з прозорою дитячою посмішкою.
— Голубчику, та це ж той, що колись мене урятував!..
— Але присуда винесено? — не здавався Брікен. Тоді тоном наказу Яремець сказав:
— Я як голова трійки знімаю свого підписа з присуду. Справа буде переглянута!
Брікен знизав плечима.
— Накажіть одвести підсудного до караульні... Назад ішли мовчки. Спереду вчитель, оточений черво-
ноармійцями під командою Брікена, а позаду, замислившись, Яремець.
Осіннє сонце, що надвечір спромоглося продерти хмари, схилялося над обрієм і сіяло своє золотаве насіння у вогку землю.
Яремець дивився на сонце й на хмари, що повзли навперейми золотому світилу, але не помічав їх. Думки його топталися коло присуду...
А що, як дійсно цей дідок у спілці з бандитами? Що тоді? Розстріляти?..
А найголовніше — це безглузде заперечення факту, свідками якого були самі судді. Сказав би він, що світив тоді світло, а злякавшись пострілів, загасив,— і був би правий.
У штабі Яремець не підійшов до дідка. І навіть не глянув у його бік, проходячи караульнею. У своїй кімнаті він ліг на солому. Неймовірна втома опанувала всім тілом.
— Товаришу Яремець, що це за чортовина? — запитав Брікен, ледве переступивши поріг кімнати.
— Я й сам не знаю... Але ж, розумієте, він, безперечно він урятував мене од шибениці... Не може ж...— Яремець махнув рукою і заплющив очі... Під віями заблищала роса...