Пришестя

Страница 6 из 53

Дрозд Владимир

Воістину, народна фантазія багатша од письменницької. І в батьковому роду була людина, що про нього нам, дітям, нічого не розповідали. Такі часи були. Батько мав ще одного брата — Павла, молодшого од нього. Я дізнався про нього уже в наші роки, записуючи спогади односельців. Павла Дрозда і ще одного хлопця з Хутора забрали органи десь року дев'ятнадцятого, коли мобілізовували молодь на фронти громадянської. Хлопці нібито ховалися від мобілізації, не хотіли воювати. Із Хутора, через село їх вело декілька червоно-армійців. Дівчина брала з колодяза воду і хлопці попросили напитися. А може, хотіли попрощатися. Коли я записував на диктофон спогади, колишній дівчині було уже за вісімдесят. Але вона на все життя запам'ятала Павлові слова. Напившись води, він підморгнув дівчині і сказав уголос:

— Я скоро повернуся. Ми їм навоюємо…

Червоноармійці, певно, із загону особливого призначення, які виконували тоді усі каральні операції, похмуро мовчали. Хлопців одвели в Городню, містечко за верст двадцять від Петрушина, там був штаб червоних, і — розстріляли.

У сімдесят дев'ятому році у нас народився син. Ми назвали його Павлом. В пам'ять про мого дядька, який загинув таким юним. Невідомо за які і за чиї гріхи. Син весь, принаймні зовні, — у наш, дроздівський, по вуличному — гуцівський, рід.

Неспинні колеса часу, колеса доль людських.

3

Уже нема на світі нікого, хто був свідком з'яви і перших кроків по землі Хлопчика із згаданої мною фотографії. І батьки, і сестри його, і тітки, і весь наш Хутір переселилися до, сподіваюся, кращого світу, усіх поглинули могильні хвилі. Той час став історією, міфом, уривки якого — у моїй згасаючій пам'яті, і тільки.

Хлопчик з'явився у врослій у землю хаті, на Хуторі, край шляху, що вів, через Халявин або Товстоліс, до города Чернігова, неждано і непрохано. Лише матір, якій було уже під сорок, раділа йому і до кінця днів своїх коротких казала вдячно:

— Сього хлопчика мені Бог послав.

Сестри старші від хлопчика на тринадцять і на десять літ. Обидві дуже не хотіли, аби Хлопчик приходив у цей світ, ревнували матір до нього, ще не народженого. Батька, витомленого гірким колгоспним життям, а було йому тоді вже за сорок, теж не радував ще один їдок у сім'ї. Страх голоду, війни, наруги, усіляких суспільних пертрубацій уже був у крові людей, як вірус нової, породженої двадцятим століттям хвороби. Народилося дитя ледь живим, пуповина обвинулася навколо горлечка. Навернула його до життя баба-повитуха. Сталося це вночі, з двадцять четвертого на двадцять п'яте серпня. У сільській раді записали двадцять п'ятим. Був рік тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий.

Наступна сторінка життя Хлопчика тоне у ще непрозірнішому тумані міфу. Хтось на небесах сильно не хотів, аби Хлопчик вижив. І хтось інший, теж, мабуть, на небесах не менш сильно хотів, аби Хлопчик — жив. Єдиний доказ правдивості цього міфу — глибокі шрами (і дотепер) на моїй шиї. Сліди від операції на лімфатичних вузлах. Фельдшерка була одна на декілька сіл, у сусідній Чорторийці. Вона запевнила матір, що надії на видуження — ніякої. Але направлення до чернігівської лікарні виписала. І матір, з тримісячним Хлопчиком на руках, попішкувала крізь осінню пасмур, по підмерзлому груддю у город. Уже наступного дня матір і Хлопчика посадовили на літака, кукурузника, як їх пізніше називали, і вони полетіли до Києва, у Чернігові не знайшлося спеціалістів, а операція потрібна була термінова. Так свідчить родинна легенда, яка уривками збереглася в моїй пам'яті.

Наступної весни, першої весни Хлопчика, мати білила до Паски хату знадвору, а колиску повісила на тинок. Бичок-годованець, чухаючи об тина лоба, підчепив ріжками вервечки і з колискою на ріжках почкурив кружкома по нашому просторому дворищу. Мати зойкнула, сполошено закричала, заголосила, збіглися сусіди. Від того багатолюддя, лементу, від плачу Хлопчика в колисці бичок геть збаламутився, виписував по двору коло за колом, вистрибом, поки не кинувся з відчаю у розчинені двері хлівця, у стійло. Колиска зачепилася за лісу ясел, перевернулася, Хлопчик викотився у січку.

Не претендуючи на жодні паралелі, можу твердити, що вдруге, чи уже втретє, я народився в ясельцях…

Осердя, пуп світу — хата. З хати в двері — у сінці. Із сінець двоє дверей — на ґанок і на задвірок. По той бік сінець — хатка і комора. Усе інше, що є в білому світі, — окілля. Над хатою — горище, царство тіней, ночі, моторошної темряви; над горищем, сінцями, комірчиною, хаткою — стріха, темно-корицева, зверху поросла зеленим мохом; над стріхою — димар, над димарем — небо, у небі — Бог.

Кросна, розкладені на коники, победрини, поперечниці, жердки, стояки, літували у темному, таємничому чулані, під стіною, угорі якої — вузенька ляда для світла, віконце, затулене замурзаним склом. Кросна заносили до хати наприкінці зими, коли довшав день і стукали у шибки синиці, віщуючи наближення весни: "Кидай сани, готуй віз! Кидай сани, готуй віз!", а злагідніле сонце проганяло із шибок пишну, узірчасту паморозь, що під вечір знову розмальовувала шибки. Тала вода збиралася на підвіконнях і скрапувала на лави, в підставлені матір'ю кухлики із снарядних гільз, їх майстрував сусідський парубок Семен Будаш, що частенько приходив до сестер гуляти. За розплющеними, сонячного дня, очима шибок, на городах, у дворі навколо тину, на вулиці ще білили пагорби снігу, але зі стріх уже звисали крижані бурульки. Краплі сліз текли по них і падали в ніздрюватий вздовж призьби сніг, зима плакала, передчуваючи весну.

Кросна впливали до хати із чулана, із ночі в день, із зими у весну, схожі на чудернацький корабель, намальований у підручнику сестри Люби, причалювали до світлої, з двома вікнами, стіни, царювали на добрій половині хати, від мисників до столу. Кросна супроводжувала численна свита: берда, веретена, човники, мотовило, сукало, цівки, клубки і пачинки ниток. Усе було давнє, як світ, а може, і ще давніше, медово-коричневе, тепле навіть для ока від рук бабок і прабабок, що їх торкалися, гладеньке, вичовгане долонями. Відтепер, на багато тижнів, життя у хаті крутилося навколо кросен. З клубків, пачинок і веретен накручували на навій основу. Мати з піднятими руками, на яких — пачинок ниток, годинами стояла біля покуття, під образами (я згадую її завжди, коли бачу у Софійському соборі знамениту Оранту), поки навій, поскрипуючи в улоговинах коників, намотував на себе золотаві, у сонці, що лилося з вікон, струни ниток. Ще день-два мати чарувала біля мотузяних ничниць і густого берда, пронизуючи крізь них нитки і натягуючи основу на верстата. А вже рокотало під сестриними, а потім і під Хлопчиковими руками сукало, намотуючи нитки на вистругані із бузини цівки. Цівки наштрикувалися на залізний стерженьок, збоку, біля кружала. Послинивши долоньку, б'єш по лискучому руків'ю, розганяєш кружало, аж дерево навколо залізних вісьок починає диміти. Сукало стрибає по дощатому полу, пальцям, крізь які тече нитка, намотуючись на цівку, стає гаряче, кіт з-під полу кидається на клубок, що метляється по долівці, впивається у нього лазурями, обриває нитку…