Але то уже — з іншого життя мого. Вірити чи не вірити у перевтілення душі людської, у її безсмертя, у її неодноразове гостювання на Землі, випробування, так би мовити, земним життям, — залежить від стану психіки кожного з нас. На реальності своїх тодішніх почувань, химер і фантазій я не наполягаю. Але знаю достеменно одне: десь до восьми-дев'яти років прожив я цілісіньке життя, складне, трагічне, в чомусь глибшому, внутрішньому, — і щасливе.
Щасливе, можливо, своєю чуттєвою, духовною наповненістю. Ось про це перше життя своє я і пишу "Пришестя". Пишу про Хлопчика з одної єдиної, яка існувала дивом і дивом збереглася, фотографії, позначеної на звороті тисяча дев'ятсот сорок п'ятим роком. Завдячувати маю мандрівному, з Чернігова, фотографові-інваліду і старшій сестрі Любі, яка, почувши про з'яву фотографа, не полінувалася умити, причесати мене і побігти через яр на інший куток села, у Зевченків сад. Під яблунями, на зеленій траві стояла, на трьох цибатих ніжках дерев'яна, з чорним мішком і блискучим скляним оком попереду скринька. У ночвах, наповнених водою, плавали карточки і біле лушпиння від гарбузового насіння. Сестра узяла Хлопчика на руки і опустилася на стілець перед скляним оком. Дядько сховав голову у чорного мішка, Хлопчик хотів заплакати, він боявся і того мішка, і скриньки, і ока її, але заплакати не встиг, бо сестра сказала: "Дивись, дивись, зараз вилетить пташка…" Хлопчик напружено чекав на з'яву пташки, але пташка не вилетіла, натомість щось клацнуло у скриньці і голова дядька випірнула з чорного мішка:
— Червінець із вас, кохана. Карточки — завтра.
— А де ж пташка? — крізь сльози запитав Хлопчик, глибоко розчарований.
— Уже вона в небі, — відповіла сестра. — Пташка в небі, полетіла.
Хлопчик підняв голову. Велетенський, на півнеба біло-сизий птах плив над садом. Окрайки його крил, висвітлені сонцем, яскраво сяяли. "Онєчки пташка!" — хотів вигукнути Хлопчик, але стримав себе. Він уже здогадувався: те, що чує і бачить він, інші люди не чують і не бачать. Він лише не розумів ще, не замислювався: на радість чи на горе усе те даровано йому.
Я "не примазуюся" до того викопного, доісторичного Хлопчика з фотографії сорок п'ятого року. Усі свої свідомі, дорослі роки я тікав од нього. Тікав, час від часу озираючись, і пришвидшував ходу. Тепер нарешті розумію: я біг по колу. І, виписавши коло життя, знову повертаюся до Хлопчика. Повертаюся у світ тіней. Бо уже нікого, про кого згадуватиму, нема на світі. Немає і Хлопчика, який котить по стежці вздовж призьби змайстроване батьком колесо, впевнений, що це він котить по небу сонце. Бо я — не він, давно уже. Інше, старіюче, догасаюче, витомлене земним блуканням тіло, інша душа в тій тілесній скриньці, інший розум. Що нас єднає? Хіба що печатка долі, як казала матері баба-повитуха, що приймала пологи, на лівій руці, великий родимий знак, а в душі — те ж наївне зачарування земним світом, яке дається, дарується нам один раз і назавжди і не зникає з набуттям тяжкого житейського досвіду. Зачарованість, посвяченість, обворожіння, віщунство, відьомство, перелесництво, нестандартність душі, — слів багато, але усі вони — приблизні, жодне з них нездатне виявити сутність явища, нема таких слів у людській мові — це назавжди. Це тільки твоє і більш нічиє. Кажуть, відьма свій тяжкий дарунок, своє знаття мусить комусь передати і передає перед смертю. Те, що єднає мене і доісторичного Хлопчика із очарованими очима, не передається нікому, навіть найближчим людям, навіть синові чи дочці, не передається із генами, не передається вихованням, воно хіба що повертається тобою після смерті тіла твого тому, від кого воно одержане, позичене, ким воно дароване. Куди і кому — ніхто того не відає достеменно. Є лише здогадки, прозріння. Які втаємничуєш навіть од самого себе, бо так прагнеш вірити в реальність чогось більшого, аніж земне комашіння людей, що уже і вірити боїшся.
Але поки що воно в тобі, те щасливе і гірке дарування, те знаття, для означення якого в людській мові немає слів, бо й саме воно пливке, інтуїтивне, хибке, химородне. Крутишся день за днем у колесі буденного, клопітного життя і забуваєш, що воно — в тобі. Нарешті, в один із днів опиняєшся наодинці із самим собою, на ходжених-переходжених тобою пагорбах, полях, де кожен кущ, кожне дерево і кожна бадилина вітаються до тебе, бо знають тебе уже не одне десятиліття. І настає пронизлива мить, коли тобі здається, що усе це ти бачиш уперше, бачиш іншими очима. Неначе дивом якимсь переносишся на іншу, незнайому тобі досі планету. Яскраво-жовтий від розквітлих царських свічок схил гори, із рожево-білими острівками соловейків, над якими гудуть, уже раннього ранку, невсипущі бджоли. Хвилясте, по видолку, пасмо вівса, густо-зеленого, в багатоколірних блискітках роси. Розлогий кущ полину на вівсяному полі, сизо-зелений, а може, зелено-сизий, а може, блакитний; його дрібне, рясне листячко вбирає в себе усі кольори — і землі, і неба, і трав, вбирає і — випромінює в душу твою чутливу, що бринить, як напнута туго струна. І яскраво сині очі землі — цвіт Петрових батогів, вздовж польової дороги, на гінких стеблах. І дзвіночки жайворонків над схилом, і щедре кування зозулі в лісі. А над усім тим — незворушна блакить небес, чудернацьки розмальована білястими хмаровиннями, які міняться, кучмляться, колобродять у герці з вітром-верхняком, ніби й зараз ось, цієї миті пензель Майстра в шаленому натхненні розмальовує неоглядне полотно. І душа твоя на якусь хвилю ніби залишає тебе, пливе в небеса, невидимим оболоком розпростоюється над тобою, інших слів не знайду, а тіло проймає солодкий, благовійний трепет. "Господи, який же ти незрівнянний, геніальний Майстер!" — шепчу я крізь щасливі сльози. Уже давно я не випрохую у Нього хоч якогось знаку, що Він є, чує мене, комашину земну. Бо знаю: оця неймовірна краса сотвореного Ним і творимого Ним світу, краса, яку не просто відчуваю, бачу, чую, а всотую, вбираю у душу свою, і є знак, що Він є і що Він чує мій зухвалий поклик, мою німу молитву. Обезсилений спалахом, усе ніби ватяне — і тіло, і душа, бреду зеленою полівкою, що покотисте збігає в лісистий яр, до Зеленого озера. Мій пес, мій Жульєн, зачувши слід зайця, чорною, меткою почварою стелиться по зеленому, скошеному схилові пагорба. Заєць на лисогорі, ніби дражнячись із нас, спинається на задні ноги, завмирає на мить, а потім, виписавши півколо, мчить в шалину. В озері срібною райдугою сплескується щука, потривожені хвилею жаби в очереті зчиняють лемент. Загогулисто, лунко, печально перегукуються у верховітті осокорів та верб іволги, а гай стиха мудро розмовляє з вітром. І перестає бути вигадкою, химерією, письменницькою фантазією давня мрія моєї душі після смерті тіла навіки залишитися на цьому зеленому Острові серед моря узвичаєної людської суєти, людських пристрастей, на цих пагорбах, у цих полях і перелісках. Моє тіло ще чеберяє по стежці над озером, а душа поволі розпросторюється по зарослих акаціями, дубками, кленами згір'ях, вона уже розчиняється, тоне в зелених хвилях живого світу, народженого Землею і Сонцем, і вже кожне дерево, кожна травина — це я, і кожна рибина в озері, і кожна жаба, і кожна іволга у верховітті — це я, і ця зелена стежка в зеленому тунелі гаю — теж я…