5
В отакий світ я прийшов.
І піду з нього, не відаючи, навіщо приходив. Бо світ опісля мене кращим не стане. Хіба що частинка його віддзеркалиться у Слові. Якщо слово моє ще буде комусь потрібне.
Але піду, щиро подякувавши Богові, що дав мені побачити і відчути красу сотвореного Ним світу. Мабуть, існують світи ще прекрасніші, немає межі винахідливості, геніальності небесного Майстра. Але і цей, у якому мені випало гостювати за нинішнього народження, випало пройти тяжкий шлях перетворення із гусені у метелика, із зернини у колос, вартий, попри усю гіркоту і незлагоди його, подиву та захоплення. Кажуть, учені мужі уже зважили душу, яка залишає тіло людське після його смерті. Навряд чи спромігся хто зважити душу, яка вселяється у тіло немовляти, щойно немовля з'явилося на світ. Так це усе чи ні, але якби подібні виміри існували, певен у єдиному: душа, яка колись залишить мою тілесну коробку, буде важчою, наповненішою од тої, що серпневого дня тридцять дев'ятого року невидимим згустком небесних дріжджів приземлилася на Хуторі. Бо увібрала у себе красу і болесті світу земного, перестраждала ними. А головне — не обірвала пуповини, якою зв'язана з океаном духовності, хоч і не дано людині знати достеменно, де той океан і чи є він насправді, а не лише нафантазований прагнучою вічності уявою людською. Я не стверджую, що цей матеріальний світ, у якому нам випало кублитися, лише ілюзія, але знаю, бо вірю, що є інші світи, у які ми і полинемо, залишивши на переробку невтомній природі смертні тіла свої. Мій добрий Янгол, порадник мій і охоронець від зваб земних, дозволив мені краєчком свідомості відчути, хай лише у сні, щасливе ширяння у космічному безмежжі, на тій дорозі, що чекає на кожного з нас, принаймні на тих, хто вірить у безсмертя душі і має що у безсмертя нести, має чим звітувать перед вічністю. Я пам'ятаю і пам'ятатиму завжди той політ крізь синю-синю просторінь назустріч яскравому золотистому сяєву. До того я літав у сні безліч разів, дивовижні кольорові картини відкривалися моїм очам, але усе це були земні картини, хоч і побачені іншими, новими очима. Земне тяжіння, хоч і пересилюване відчайними зусиллями моєї волі, не відпускало мене. Цього разу Янгол летів поруч, узявши мене за руку, і земля нас відпустила. Той політ крізь блакить — найщасливіший, найобнадійливіший спогад у житті моєму, якщо то ще було життя, а не щось інше, на означення чого немає слів у людській мові. Уперше (і востаннє) пишу про це. Пишу, мабуть, з дозволу мого провідника по небесній блакиті, бо усе, що я писав і пишу щиро, черпаючи з глибин власної душі, надиктоване і благословенне Ним. Уперше і востаннє, бо усе це — занадто моє і водночас — не моє, значиме для всіх людей, аби гратися в слова навколо незабутніх миттєвостей. Політ цей був, було відчуття легкості, щастя і прозріння, які не описати жодними словами, було відкриття, утвердження у вірі, що Земля — лише колиска для душ людських, гніздо, з якого вони вилетять, якщо здобудуться на крила. Бо тільки душам-бджолам, які не впорожні, а з добутком вертаються до свого вулика, доступна ця небесна дорога. Додам єдине для більшої психологічної точності цього приблизного опису: і тоді, і потім мені часом здавалося і здається, що поруч мене крізь небесну блакить летів не Янгол мій, а летіла душа моєї давно померлої Матері. У якійсь миті я навіть вгадував у майже прозорому згусткові енергії (як інакше назвати те, що не має назви у людській мові?) обриси її уже забутого мною (лише на денці пам'яті), але такого рідного обличчя. А може, душі матерів, які оберігають нас, дітей своїх, і після смерті земних тіл їхніх, і наші янголи-охоронці — одне і те ж, зветься воно те, що не можна описати єдиним словом — любов, яка не має часових і просторових меж?..
Безмежне синє-синє, без жодної цяточки хмар небо наді мною — перше, що зафіксоване пам'яттю Хлопчика. Хлопчика, якого рідні звуть Ябля. Бо так він каже на яблуко: "Мамо, дай яблю!.." Сад за хатою. Можливо, цей спогад — ще з колиски. Я лежу горілиць, наді мною синє-синє небо, по ньому котиться велике яскраво-жовте, аж боляче очам, яблуко-сонце, я простягаю до нього руки: "Ябля! Ябля!.."
І ще, уже десь наприкінці літа: по дну синьої чаші наді мною кружкома пливуть бусли, виписують коло за колом, повільно, прощально, сумовито, білі, з темними цятками на розпростертих крилах. Потім ковзають по небесному схилу і зникають до наступної весни.
І ще, це уже на межі літа і осені, уже сорок першого року. Я уже стою на задвірках, на плацкові, над шляхом, що починається із розстаньків коло нашого двору і повз хату тітки Малашки тече до города. Город — це гостинці, білі булки, бублики і цукерки-подушечки та червоні півники на паличках, це уже я знаю, це уже в мені. Шляхом з боку міста бредуть люди з клунками за плечима, з хатнім майном на тачках, ведуть кіз. Люди звуться погорільцями, бо город горить. Люди тікають від німця, од війни. Війна насувається із заходу, де обрій ковтає сонце і звідки приходить ніч. Біля мене — сестра Люба. А над нами — на денці синьої небесної чаші — кружкома літають бусли, чорні. І стрекочуть залізними голосами. Один з них вихоплюється з кола: "Все, я більше з вами не граюся…" За ним тягнеться димок, ще прозорий, легенький, наче з димаря хати, коли піч їсть солому. Але з кожною миттю хвіст чорного бусла набубнявіє, темніє, стає широким пасмом на синьому, бусел летить до землі, ковзькома, по небу, наче по крижаній ковзанці, і вже це не птах, а літак, з хрестами на крилах, тепер він схожий на крилату зміюку, що зависає над Хутором. А потім десь у полях бабахкає так сильно, що деренчать шибки вікон, а літаки кружеляють і кружеляють у синьому небі і сварять одне одного злими, залізними голосами…
І знову небо. Пекуче, синє. Жодної хмарини. А десь за селом — розкотисте погримує. Хлопчик — на руках у матері. Мати з Хлопчиком — біля хвіртки, що виходить на хутірську вуличку. Уже немає удома батька, він зникає з життя Хлопчика на багато років, він повернеться восени сорок п'ятого, повернеться чужим дядьком, і мине чимало часу, допоки Хлопчик звикне, що цей чужий дядько і є його батько. Матір ішла за підводами з новобранцями аж до мосту на Халявинському шляху і несла Хлопчика на руках, але Хлопчик знатиме про це лише з розповідей, пізніших. На вулиці біля нашої хвіртки — хутірські жінки. Тітка Параска, тітка Явдоха, тітка Ольга, тітка Наталка — Хлопчик уже вгадує їх, уже знає кожну в обличчя; широкі, як дзвони, спідниці, фартухи, босі ноги товчуть пісок глибокої, виїмкуватої вулиці. А грім котиться по синьому небу, і ніде жодної хмарини. Хлопчик уже знає, що гримить, коли край неба застеле темно-синя хмара. Грім із чистого неба — це і є війна.