Адам, як завжди, був зайнятий роботою. Всівшись біля Єви, щось вирізав, стругав.
— Крило, чи що, майструєш? — поцікавилася Єва. — Чи не на Землю зібрався летіти?
— Полетимо вдвох, — Адам старанно орудував ножем, вирізаючи контури пір’їни. — Я виріжу ще одне крило, для тебе.
Слухаючи шум дощу, Єва задумувалась. Тим більше, що в минулому її житті за щоденними клопотами ніколи було думати. А тут, на Леонії, вона відкрила для себе океан часу. Океан вільного часу! Виявляється, у людини може бути океан вільного часу. Неймовірне відкриття! З якою насолодою віддавалась вона своїм думкам, і сам процес думання став для неї своєрідною роботою, гімнастикою для розуму. Тепер під іншим кутом зору бачила минуле життя, усі його похибки та промахи, манівці чи зайві ходи. Тільки тепер зрозуміла, що попереднє життя могла прожити корисніше і багатше, аби частіше задумувалась і не робила багатьох зайвих ходів, що за роки складалися в десятки зайвих кілометро-днів. Звідси, з Леонії, вона ніби променем лазера висвічувала своє минуле і дивилась на себе ніби збоку. Лише тут, опинившись, по суті, біля розбитого корита, нарешті збагнула, що людині не шкодить іноді… думати. Думати, щоб далі рухатися життям. Не першої свіжості відкриття, якщо б не сказати — банальне, але Єва тільки тепер до нього дійшла і була рада, що хоч пізно, а все ж збагнула те, що належить знати ледве чи не з юних літ. І думала, що віднині, як повернеться на Землю, житиме зовсім по-іншому.
Колись на Землі на деякі вироби (кращі, звичайно) ставили Знак якості. І люди охочіше брали ті товари, на яких стояв цей симпатичний знак-гарантія доброти і надійності. Єва подумала: як іноді деякому життю бракує ось такого Знака якості! Тільки хто ж його поставить на твоє життя, хто підтвердить, що жила ти не марно, що життя твоє багате і значне, заслуговує ось такого знака. Подумки вона давала собі слово: як повернеться на Землю, життя у неї буде тільки із Знаком якості… А втім, жити треба завжди чесно, а не тільки тоді, як повернешся на Землю. І давала собі клятву: віднині житиму так, щоб кожний день заслуговував на Знак якості.
Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога починала проникати в печеру. Єва, зачувши шум опадів, уже не вибігала з печери і не кричала: "Дощик, Адаме, дощик!!!" — а бурчала:
— Знову дощ? Щодень дощ і дощ! Що за дивна планета? То місяцями ані краплини, то від тих краплин подітися ніде. Та придумай же, Адаме, що-небудь!
Та справжніх дощів ще не було. Справжні тільки-но ладнались у дорогу.
Перші кілька днів, коли почалися зливи, якось терпіли. Прошумить короткочасна, хоча й сильна, злива, вигляне сонце — заблищить навколо, небо стане голубим, аж очам дивитися боляче, а Великі Рівнини спалахують смарагдами, і все звеселіє. З Великих Рівнин до моря мчали суцільні потоки, і Єва тоді бігала по мокрій траві, витанцьовувала в тих потоках, мов дівча. Іноді й Адам, по-хлоп’ячому закачавши холоші, бродив теплими потоками, що, несучи траву, збігали вниз, та милувався веселками, які майже після кожного дощу вставали над Великими Рівнинами. Задивляючись на веселку, Адам замислювався, і його мигдалевидні очі світилися радістю, а на повних губах блукала лагідна посмішка. Спостерігаючи за ним, Єва ревниво думала: кого він згадує і про кого думає? Та, збагнувши, що на планеті Леонія із жіночого племені вона одна, заспокоювалась.
Із зливами прийшли грози.
Щоранку, як тільки-но з-за Східного хребта витикалося сонце Толіман із своїм карликом-супутником, у небі з’являлися високі купчасті хмари — провісники і посланці гроз. Вони виростали у дивні башти і так незрушно стояли до обіду. Тоді їхні вершини ніби згладжувались, ширшали, перетворюючись на гігантські наковальні, і Адам уже знав — після полудня чекай грози.
Спершу грози тішили Єву.
— Ах, як симпатично гримить! — захоплено говорила вона, коли грім гатив, як з гармат. — Не грім, а музика. Давно не чула такого гарного грому.
— Звичайні фронтальні грози, — одказував Адам, усе ще мудруючи над кедровим обрубком, — у ньому вже можна було впізнати крило: тонке і довге.
— У тебе все звичайне, — не згоджувалася Єва. — Ти просто перестав дивуватися світові. — І, як зигзагоподібна сліпуча лінія оперізувала півнеба, аж у долоні ляскала: — Ах, яка симпатична блискавка!..
— Звичайна лінійна блискавка, — одказував Адам. — Над Землею, наприклад, щосекунди відбувається 117 грозових розрядів, половина над океанами, а решта над суходолом.
— Але на Землі я щось не бачила таких симпатичних блискавок. По-моєму, на Леонії вони кращі.
Зненацька з Великих Рівнин налетів такий ураган, що коли б вони не сховалися в печері, поздував би їх аж у море. Принаймні так потім запевняла Єва. Все навколо потонуло в сірому попелі, все ревло, гуло, гримкотіло і завивало — здавалося, ще мить — і їхню печеру занесе аж на край світу. Так тривало з годину, а тоді раптово стихло, тільки час од часу налітали шквальні пориви вітру та блискавиці краяли небо.
Доки лютував ураган, Єва не знаходила собі місця і все оглядала печеру, навіть мацала стіни: чи витримають вони? В одному кутку помітила тріщину, і та тріщина видалась їй підозрілою. Вона довго її досліджувала, пробувала, чи не хитаються, бува, стіни, а коли знадвору донісся особливо сильний порив вітру і десь у скелях загуркотіло каміння, підняла Адама на ноги переляканим криком:
— Печера розколюється надвоє!!!
Адам довго заспокоював Єву. Дощі закінчились аж у травні.
Стало ясно, що клімат на Леонії протягом року різко поділяється на два сезони: сухий, себто зиму, що триває тут із травня до кінця листопада, і на вологий, тобто літо (грудень — квітень). Опади влітку, як правило, приносить північно-західний мусон. А ще Адам збагнув, що живуть вони з Євою у субекваторіальному поясі планети, де температура влітку і взимку (щоправда, ці поняття тут умовні) постійна — 25–30 градусів тепла.
Так і рік збіг.
Перший рік епохи бронзи на планеті Леонія.
5
Першу річницю їхнього перебування на Леонії Адам вирішив відзначити "встановленням майже меморіального стовпа". Принаймні так він, не без урочистостей, висловився, коли вранці вітав Єву з "визначною датою".