Приречені на щастя

Страница 34 из 84

Чемерис Валентин

Він кивнув головою.

— А без тебе я пропала б. У перший же день. Як торішній сніг. Так моя бабуся завжди любила повторювати. Коли б, каже, не мій старий, то я загинула б без нього, як торішній сніг.

Єва помовчала. І по хвилі:

— Можна, я візьму твою руку, бо мені… лячно.

І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потримала. Адам відчув, як у неї б’ється пульс: тук-тук-тук, — наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі.

— Білий пароплав, — шепотіла. — Ні, ні… це лише ейдетизм…

Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дихнути, і здавалося, що все це йому сниться.

— Ну ось я й заспокоїлась, — мовила Єва, не розплющуючи очей. — Зовсім-зовсім заспокоїлась.

А він волів, аби вона довше не заспокоювалась.

— Коли я була маленькою, — згодом заговорила Єва, — і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокійно, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й надійна… Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька.

Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручніше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала:

— А пам’ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою познайомились? Пам’ятаєш чи вже забув?

— Чудово памятаю. А чого це ти… згадала?

— Просто так. — І повторила: — То пам’ятаєш нашу зустріч на Памірі?

— Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблудився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий дарунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була.

— Пам’ятаєш! — радісно мовила Єва і, не розплющуючи очей, сказала: — Ти мені ще тоді сподобався.

— Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів.

— І не треба, будь завжди здоровий.

— З тобою я завжди здоровий.

— Я й досі пам’ятаю, як проводжала тебе до вертольота і все чекала, чекала, що ти… скажеш. А ти нічого мені не сказав.

— А все життя себе карав і караю, що тоді не зважився тобі сказати все-все…

Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод.

— Навіть дуже ти мені тоді сподобався, — повторила Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму. — І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б…

— Що "може"? — прошепотів він.

— Тепер все одно. Минулого не повернеш.

— Але в нас є ще майбутнє.

— У майбутнє я не вірю.

— Є майбутнє! — вперто повторив Адам. — А майбутнє завжди прогресивніше за минуле.

— А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не було, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не відбере.

— А ми його нікому й не віддамо.

— Посидь коло мене, а я посплю, — попросила Єва. — Добре?

І заснула.

Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона запитала, не відкриваючи очей:

— Що чувати, Адаме?

— Як передає кореспондент агентства "Що нового у космосі?", — голосом диктора відповів Адам, — двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно… ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі "Кам’яні пенати" й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір’ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців.

Та Єва вже спала.

Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову руку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір’я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А — леонійське сонце Толіман із своїм супутником-карликом.

Чи спав Адам сидячи, чи мріяв — не пам’ятає.

Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове — незнане досі, бентежне, щемне… І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем співає знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко, самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця.

Адам прислухався і розібрав слова:

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав…

Частина третя

БРОНЗА

1

— …І як усе відбулося просто! Так просто, що про цю Адамову знахідку можна сказати лише однією фразою: "Спускаючмсь з гір, адам наткнувся у старому річищі напіввисохлого гірського потічка на багаті поклади мідних руд".

Щоправда, спершу, ще здалеку побачивши у долині суцільні озера червонувато-зеленого і зеленкувато-чорного кольорів, він подумав, що то звичайні зарості наскельного моху, який тут був не рідкістю. Та в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадався: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не вірячи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камінцем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Одразу ж спалахнула червона лінія. Мідь!

Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходили прямо на поверхню з підошви гір. А скільки — там і тут, з усіх боків! — лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи:

— Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Землі геологи про таке багатство і не мріють… І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йому немає. А це хризокома — синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав!

І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці.

Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам відбирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку.