— Поки що вдягни куртку, бо згориш, — порадила Єва.
— Теж цінна вказівка. Мерсі. — Натягнувши куртку, Адам задумався, а перегодом озвався: — Почекай, Єво, зараз я пригадаю, як ці мідії доводять до делікатесу в кращих ресторанах Європи. Самі вони себе, звісно, не приготують.
Думав він довго.
Єва терпеливо чекала, потім встала, пересіла в тінь — під навислу над входом до печери скелю — і затихла. Обоє вони — Єва, яка нічого не думала, і Адам, який напружено думав, — час од часу позирали на черепашок і потайки одне від одного ковтали слину.
Зрештою, не втерпівши, Адам розбив одну черепашку каменюкою. І ледве вона тріснула, як звідти цвіркнула вода й висунулось якесь драглисте місиво. Повагавшись, Адам узяв шматочок двома пальцями, повертів його перед носом, насторожено понюхав і, ще повагавшись, поклав собі до рота. Єва, спостерігаючи за цією сценою дегустації сирих мідій, гидливо скривилася, підібгала губи з відразою й одвернулася.
У її животі (автор просить вибачення у тієї прекрасної половини, яка буде читати ці рядки) забурчало, і вона квапливо й сердито вигукнула, щоб заглушити оте не зовсім вишукане бурчання:
— Та придумай же що-небудь! Чи ти гадаєш, що я твої мідії ковтатиму сирими? Я не дикунка і живу в третьому тисячолітті, коли на Землі вже всі цивілізовані так, що далі нікуди!
— На Леонії ти живеш усього першу добу.
— Але я хочу їсти! Якщо ти взяв наді мною шефство на цій планеті, так годуй же! Бо знайду собі іншого шефа. — І не без шпильки додадала: — А як сам нічого не знаєш, то подзвони до знайомих і проконсультуйся. Або звернися в кулінарне бюро "Геркулес".
— Потрібен вогонь, — після довгих роздумів прорік Адам й оглянувся, ніби шукав, де ж той вогонь.
— Нарешті світлі ідеї забрели і в твою голову, — насмішкувато озвалася Єва із холодку. — Я рада. Тепер залишається поміркувати: де ж на безлюдній планеті дістати вогонь?
— Твоїми вустами, дорога Єво, глаголить сама істина. Справді, де?
4
Адам задумливо глянув на зірки А і Б, що вдень, освітлюючи Леонію, виконували тут функції сонця, і заздрісно промовив:
— Ота-ам вогню!.. Та дуже високо. А взагалі, оті світила, — ткнув він перстом у небо, в напрямку зірок А і Б, — пора вже називати не зіркою А та її супутником, як вони значаться у каталозі землян, а Сонцем. Тим більше, що перша зірка дуже схожа на наше земне сонце: так само світить, так само сходить вранці і заходить увечері. Тільки це сонце на якийсь там мільярд літ молодше за земне. До всього ж воно, тобто сонце, має і своє ймення — зірка, або сонце Толіман. То, очевидно, й нам уже треба тутешнє сонце звати Толіманом. Ми живемо під промінням Толімана! Звучить?
— Домовимось, що світило над Леонією будемо віднині називати сонцем, або Толіманом, — стримано озвалась Єва із свого рятівного холодку. — Але ми, здається, зупинилися на тому, що потрібен вогонь. Наскільки я пригадую, на Землі, в доісторичні часи, первісні люди добували вогонь тертям однієї палички об другу.
— От якраз про це я і думаю, — у тон їй підхопив Адам. — Але для того, щоб вогонь мав що "їсти", потрібні дрова. А настільки я пригадую, в доісторичні часи дрова входили в компетенцію жінок.
— А я, до твого відома, не первісна жінка, — обурено мовила Єва і на всяк випадок поправила розкуйовджене волосся. — На Землі я закінчила аж два факультети.
— Знаю, знаю, що ти належиш до високоцивілізованих жінок, а тому за дровами сходжу я.
— Рада, що світла ідея вдруге завітала в твою голову!
Обмінявшись такими "компліментами", перші люди Леонії на деякий час розлучилися: Єва пішла у печеру трохи відпочити після сидіння на камені, Адам же спустився у бухту й зашурхотів піском. То тут, то там на прибережному піску лежали черепашки найрізноманітніших форм і розмірів — від маленьких, із ніготь завбільшки, до майже метрових. Адам відбирав найкращі, вертів їх у руках, вдивляючись у їхнє блискуче перламутрове нутро (той перламутр був таким блискучим, що Адам побачив у ньому своє відображення і мимохіть відзначив, що йому вже час би й поголитися, ось тільки як і чим?), і йшов далі, оглядаючи вали водоростей, що їх нагорнули сюди шторми. В глибині бухти назбирав оберемок сухого паліччя, відполірованого дощами, сонцем та вітрами до костяного блиску, назгрібав хмизу, наскуб сухих і крихких водоростей і все те приніс до печери, кинув на кам’яний майданчик. Єва миттю вискочила з печери на той гуркіт. Адам же рушив їй назустріч з черепашками в руках.
— А це — наш оригінальний посуд, — подав він Єві дві черепашки, що мали розмір чималої тарілки. — Посуда буде в твоєму розпорядженні. Оскільки її в бухті предостатньо, то сміливо можеш затівати скандали з биттям посуду. Вистачить!
— О, це я тобі обіцяю! — відказала Єва, беручи черепашки. — Що-що, а биття посуду — єдине заняття, яким володіють усі жінки без винятку. Навіть із дипломами.
— Спасибі за готовність урізноманітнити наше співіснування цікавими батальними сценами.
Так вони обоє гомоніли, маскуючи за гумором та самоіронією то відчай, то тугу, що ні-ні, та й стискували, як лещатами, їхні серця: ну гаразд, напечуть вони мідій, а далі що? Чотирнадцять літ пекти мідії? Двостулкових молюсків, може, й вистачить на такий час, а чи витримають люди? Та все ж про те, що буде далі, вони намагалися не думати, бо, коли думаєш, стає моторошно. Тому Адам старався сам бадьоритись і підбадьорював Єву.
— Жаль, що до цього теплого синього моря, до цих розкішних пляжів не приїздять курортники, — гомонів він, аби не мовчати, бо Євині очі не просихали. — Й отже, ми не маємо змоги здавати дикунам печеру. А то б під заробили на Леонії!
— Я голодна, — кинула вона сердито. — Твоїми балачками сита не буду!
— Приймається до відома і негайного виконання, — бадьоро відказав Адам, і Єва вкотре подивувалася: звідки у нього береться той майже курортно-відпускний настрій? — Отже, щоб угамувати голод печеними мідіями, потрібен вогонь. Найпростіший спосіб добування вогню: чекати, доки блискавка поцілить у що-небудь, і тоді позичити в неї небесного вогню. Але… — Адам глянув на безхмарне голубе небо й зітхнув, — на негоду не кладеться. Отже, залишається ефективніший спосіб: тертя. Внаслідок нього і народжується вогонь. Просто й легко.