— Пані! — промовляє професор, як у школі, дуже поважно.— Все у вас чудесне, смачне, але я не привик, не можу... єй-богу!
— Ну, то хоч кавальчик! Отсю маленьку лабку? Добре? Маленька лабка лягає перед професором на тарілці, але
він єї вже не їсть.
Пані Ладичинська бачить се здалека і шепче енергічно Наталці в вухо:
— Якби він хотів тебе брати, то бігме, що не дам! Адже то якийсь хорий чоловік! Нічого не їсть.
Панна Наталка дивиться з жалем на Буркевича,— справді, нічого не їсть, але веселий, сміється, щось розмовляє з сусідом. "Може, легуміну буде їсти?" —думає она собі і в серці чує правдивий смуток.
Приходить чеколадова легуміна. Професор бере. На душі у Наталки легшає. Чей таки не хорий чоловік?
Потім морожене. І сего бере Буркевич. Ну, слава богу! Вино п'є, мороженого навіть другий раз бере — здається, здоровий.
Гості встають. Священики хрестяться і моляться. Всі дякують собі посполу за товариство.
Буркевич дякує також і виходить до саду. На небі зірок більше, як у хаті, у саду милий холодок.
— Ох! Господи! Як же я об'ївся! — зітхає він.— На тиждень вистало би.
Надходить священик, товариш професора ще з гімназії.
— Страшно! — нарікає Буркевич.
— Що страшно? — питається товариш.
— Страшно наївся! Де ж так можна?! Просять і просять!
— Ладичинські добрі люди.
— Я сам бачу і знаю, що добрі, тілько... най чорт побере такі патріархальні звичаї!
— Ходи до хати!
— Чекай, най відсапну!
— Ох! ох! ох! ото! Як можна так обгодовувати християнина? !
— Пане доктор! — чути голос Наталки в саду.— Де ви?
— Я тут. Ох! ох!
Товариш відходить — розуміє діло.
— Може, ще чаю нап'єтеся? — питається Наталка.
— Нічого вже, панночко люба, хоч бийте мене! Тілько дайте мені ще свою ручку поцілувати на десерт!
— Не можна! Я не їмосць!
І панна Наталка втікає додому. Але на ґанку вже стоїть її мама, котра все бачить, все чує і всюди є. Она бере доньку в сіни і шепче їй в вухо:
— Ти не осмілюй єго занадто! Се якийсь хорий чоловік... їсти не хоче... Потім возися з ним по купелях. Не спіши! Врешті, побачимо...
Панна Наталка, трохи засмучена маминою діагнозою, старається нагадати собі, чи Буркевич їв досить, чи мало, визирає цікаво з ганку в сад і бачить, як він вертає в хату.
— А я за вами, панно Наталко! — кричить здалека. Наталка ховається в сіни, але слідить пильно, чи він
справді йде за нею. Він йде.
1913