— Дай води!
Наляканий малий мандрівець не міг і кроку ступити. Пообіч нього байдуже пропливали хмарки: де тут знайдеш джерело чи річку?
— Дай напитися! — Триголова вперла в хлопчину свої величезні вирячкуваті очі.— Дай, бо зараз же тебе проковтну!
Тремтячи всім тілом, хлопчак уже думав про найгірше, та раптом згадав про Мерсадину шкіру й побажав, аби перед триголовим чудиськом забило джерело. І — царице небесна! Ще не доказав він останніх слів, як біля його ніг зажебоніла вода і Триголова стала жадібно її ковтати. І відразу ж шкіра ящірки злетіла з хлопчакової долоні й зникла в безвісті. "Що ж тепер зі мною буде?" — Хлопець згорьовано захлипав, а жаба суворо гримнула на нього:
— Чого сльози ллєш? Не бійся нічого: ти мені допоміг, то і я тебе не забуду. Слухай уважно. Перед собою ти бачиш лише перші, Мідні ворота. Я приставлена стерегти їх, але тебе пропущу. Однак знай, що за ними другі, Срібні ворота, і стереже їх Мати ящірок, а вона ще нікого не пропустила.
— Як же тоді я пройду? — несміливо запитав хлопчак, а Триголова так засміялася, що далеко внизу, на землі, затремтіли скелі.
— Пройдеш, не суши тим голову. Мати ящірок знає, що ти врятував її доньку. Вона допоможе тобі знайти Золотого птаха, який знає диво-пісню, і той, кому він її проспіває, стане Принцом хмар... А тепер іди, бо хоча вогонь у шлунку я погасила, проте прокинувся голод! — Триголова роззявила три пащеки, неначе три печери, і хлопчак, жахнувшись, притьмом кинувся навтьоки.
Ніхто не знає, скільки часу він біг, поки не побачив Срібні ворота, а перед ними величезну, всю у вогні, Матір ящірок. "Так виглядає смерть!" — подумав малий мандрівець і перестрашено зажмурив очі. Коли ж через якийсь час розплющив їх, то від подиву аж присів: Мати ящірок приязно усміхалася йому! А потім лагідно мовила:
— Не бійся мене, хлопчику, я не заподію тобі лиха! Велике спасибі тобі за Мерсаду, й можеш спокійно йти через Срібні ворога, однак знай: за ними — сад, а в ньому — Чорне озеро, але ти не вагайся — коли підійдеш, вода перед тобою розступиться і з'явиться вузесенька стежечка. Постарайся щонайшвидше перебігти нею озеро, бо якщо спотикнешся або забаришся, вода зімкнеться над твоєю головою. Добре затям, що це буде біг заради життя. І тільки в кінці стежки ти побачиш Золоті ворота, а перед ними Матір вітрів, яка всіх, хто насмілиться наблизитись до неї, перетворює у лід, бо вона — проклята і тому має крижане серце. А розтопиться воно лише тоді, коли хтось її, бридку й потворну, поцілує в обидві щоки. Втім, нічого не бійся! — Мати ящірок, зміряла малого мандрівця допитливим поглядом.— Не зважай на те, що її лице в струпах і виразках, що від неї дме крижаний вітер, а підбіжи, поцілуй в обидві щоки й миттю відскоч. Від твого поцілунку з її серця стопиться крига і вона звільниться від прокляття, а в віддяку одчинить перед тобою Золоті ворота.
— А далі? — Хлопчак відчув слабкість у колінах.
— Далі все залежить від тебе самого. Якщо схибиш, то будеш, мов нерозумний вітер, вічно ганяти по світу! — Мати ящірок одчинила Срібні ворота.
Тільки хлопчак минув їх, як перед ним зашумів вітами сад, далі розступилися води Чорного озера, й між високими стінами води з'явилася вузенька біла стежечка. Коли малий мандрівець ступив по ній кілька кроків, йому здалося, що ось-ось водяні стіни впадуть на нього й навічно поховають на дні озера. Проте він жодного разу не спіткнувся і щасливо дістався на протилежний бік Чорного озера.
Нарешті перед ним засяяли величезні Золоті ворота, а біля них він побачив чудисько в струпах і виразках, але з м'якими лагідними очима, в яких стояли сльози. "Невже ота потвора — Мати вітрів? — засумнівався хлопець.— Яка ж вона бридка! — Від гидливості йому навіть подих перехопило, і він уже хотів було повернути назад, але якась невидима сила, що її випромінювали очі чудиська, втримала його.— Я повинен допомогти Матері вітрів!" — Хлопчак зібрався з силами, в кілька стрибків опинився поруч потвори й квапливо поцілував її в обидві щоки.
Відразу ж щось затріщало, загриміло, заскреготала крига і... на очах хлопчака з обличчя чудиська стали зникати струпи і виразки. За якусь мить розтопилося і його скрижаніле серце, й перед малим мандрівцем постала незвичайної вроди красуня з лагідними очима.
— Спасибі тобі, добрий хлопчику! — Вона всміхнулася йому і відчинила Золоті ворота.
Хлопчак увійшов у них і застиг з широко відкритими очима: перед ним був повний сонячного сяяння, пахощів і ледь чутного щебетання птаства сад, якого й уві сні не побачиш. А посеред саду буяла троянда. Одна-єдина. Золота. Щойно він підійшов і торкнувся її вустами, як з неї вилетів справжнісінький Золотий птах. Малий злякано затремтів. "Для того, щоб зазвучала пісня, яка перетворить тебе в Принца хмар, треба вбити Золотого птаха!" — пригадав він слова Матері ящірок, але не було в нього ні сили, ні рішучості позбавити птаха життя.
"Виходить, даремно пройшов я через Золоті ворота,— зболено подумав хлопчак.— Навіщо ж тоді взагалі було здійснювати таку далеку мандрівку? Адже я ніколи не зможу вбити Золотого птаха! Тож Принцом хмар ніколи не стану!"
По його щоках потекли гарячі сльози. І в цю мить з горла птаха полинула пісня, якої ніхто ніколи ще не чув. Відтак чиясь тепла лагідна рука обняла малого за плечі й він відчув, що з кожною хвилиною стає легшим і прозорішим. І, наче здаля, до нього долинув голос Золотого птаха:
— Щасти тобі, Принце хмар! Якби ти мене вбив, то навіженим вітром гасав би світом. А так... Щасливої тобі дороги! — Птах стрімко злетів у височінь, а хлопчина за ним.
Ніхто не знає, скільки часу він так літав і скільки гір, долин, пустель перелетів, поки не дістався до рідного міста.
Над містом саме сутеніло. В непривітному небі, сірі й холодні, мовчали кам'яні вежі, а далеко внизу все ще вешталися вулицями перехожі. По деякім часі малий мандрівець відшукав свою кімнатку на горищі височезного будинку і, підлетівши до вікна, в подиві застиг: із-за шиб на нього дивилися широко розплющені очі якогось хлопчака.
— Ти ба, Принц хмар! — вигукнув малюк і відчинив вікно. І затіяли вони гру на цілісінький день, потім шепотілися всю ніч, а наступного дня сміялися...