— Я гадаю, — бундючно промовив Саймон, — що спектри відбиття будуть такі самі, як і спектри випромінювання самих сонць. Що ж вам іще потрібно?
— Потрібно перевірити це. А може, повітря поглинає хвилі деяких довжин? А рослинність хіба не здатна поглинати? А згадайте супутника Братуся — Сестричку. Я спостерігав її останніми ночами. Вона також кольорова, і кольори на ній переміщуються.
— Ну, звичайно, хай йому чорт! Вона проходить незалежні фази від кожного з сонць.
— А ви ж не перевірили її спектр відбиття, адже так?
— Ні, він десь у нас є. Тільки ніякого інтересу він не становить. А чому це так вас цікавить?
— Дорогий мій докторе Саймон, існує добре відомий психологам факт: чергування червоного й зеленого кольорів шкідливо впливає на психічну стійкість людини. У даному разі цей червоно-зелений хромопсихічний ефект (як ми його називаємо) не тільки неминучий, але й відбуватиметься в обставинах, котрі людському розумові вбачаються як украй неприродні. Цілком імовірно, що в таких умовах хромопсихоз спричиниться до гіпертрофії триєдиних шлуночків мозку і, через неї, — до церебральної кататонії, а то вже фатальний кінець.
Саймона було покладено на лопатки.
— Ніколи не чув про подібні речі, — пробурмотів він.
— Звичайно, не чули, — відповів Шеффілд. (Тепер настала його черга набрати бундючного вигляду). — Бо ви не психолог. Не піддаватимете ж ви сумнівам мою професійну думку?
— Та ні ж бо. Але з останніх повідомлень експедиції ясно, що люди вмирали внаслідок чогось такого, що більше схоже на розлад дихання.
— Так, але Родрігес відкинув такі пояснення, і ви погодилися з його професійною думкою.
— Я не сказав зараз, що був розлад дихання. Я згадав про щось таке, що схоже на це. А все-таки при чому тут ваш червоно-зелений хромотрамтарарам?
Шеффілд похитав головою.
— Ви, неспеціалісти, все собі уявляєте хибно. Припустімо, що ми таки маємо справу з певним фізичним явищем; але це ще не означає, що тут виключаються якісь психологічні причини. Найвагомішим доказом моєї теорії є те, що червоно-зелений хромопсихоз виявляється спочатку як психогенний розлад дихальних функцій. Гадаю, ви не дуже обізнані з психогенними хворобами?
— Ні, це лежить за межами моєї галузі.
— Либонь, так. Так ось. Мої розрахунки показують, що в умовах підвищеного вмісту кисню на цій планеті психогенний розлад дихальних функцій не лише неминучий, а й протікатиме надзвичайно важко. До речі, ви спостерігали місяць... я хочу сказати — Сестричку, протягом останніх ночей?
— Так, я спостерігав Іліон. — Саймон навіть тепер не забув офіційну назву Сестрички.
— Ви спостерігали її пильно? І довго? У телескоп?
— Так. — Саймонове занепокоєння зростало.
— Еге, — сказав Шеффілд. — Отож: в останні кілька ночей кольори супутника були особливо небезпечні. Ви напевне мусили відзначити у себе легеньке свербіння в носовій порожнині, а в горлі, мабуть, трохи дерло. Думаю, болю ви ще не відчуваєте. А крім того, ви, очевидно, почали кашляти або чхати? І ковтати стало трохи важче?
— По-моєму, я... — Саймон судорожно ковтнув слину і глибоко вдихнув: перевіряв діагноз Шеффілда. Раптом він підскочив із стиснутими кулаками й зарепетував: — Свята Галактико! Шеффілде, ви не мали права раніше мовчати! Я все це відчуваю. Що тепер робити, Шеффілде? Це ще можна вилікувати, кажіть? Чорт забирай, Шеффілде! — вже заверещав він. — Чому ви не сказали нам про це раніше?
— А тому, — спокійно мовив Шеффілд, — що я зараз не сказав вам жодного слова правди. Від початку й до кінця — жодного правдивого слова. Кольори не можуть заподіяти ніякої шкоди. Сідайте, докторе Саймон. Вигляд у вас не дуже розумний.
— Ви сказали, — пробелькотів, хапаючи повітря, геть збитий з пантелику Саймон, — ви сказали, що це ваша професійна думка...
— Моя професійна думка! Клянуся Космосом і всіма малими кометами, Саймоне, чому професійна думка перетворюється в якесь чаклунство? Людина може просто набрехати або може бути не досить обізнана з деталями своєї галузі. Спеціаліст може помилятися — бо він погано знає суміжні галузі. Він може бути впевнений, що має рацію, і все ж таки помилятися. Взяти хоча б вас. Вам відомо все про будову Всесвіту, а я в цих справах повний невіглас: знаю лиш те, що зірка — це цяточка, яка блимає на небосхилі, а світловий рік — це щось довжелезне. А все ж таки ви впіймалися на гачок моєї "психологічної" тарабарщини, через яку мало не вмер би від сміху кожен студентик-психолог. Чи не згодитеся ви, Саймоне, що час нам уже менше носитись із тією професійною думкою, а більше дбати по загальну координацію всіх наших дій?
Краска поволі сходила з обличчя Саймона. Воно стало жовтим, наче віск. Губи тремтіли. Він прошепотів:
— Ви скористалися становищем фахівця, щоб пошити мене в дурні?
— Приблизно так, — відповів Шеффілд.
— Я ще ніколи, ніколи... — Саймон затнувся і почав знову: — Я ще ніколи в житті не стикався з такою боягузливою мерзотою.
— Я хотів поставити крапки над "і".
— О, ви їх поставили. Ви їх поставили. — Саймон потроху опановував себе, голос його став рівнішим. — Ви хочете, щоб я все-таки взяв цього вашого хлопчиська з собою...
— Саме так.
— Hi. Hi. Категорично — ні. Ще перед тим як ви увійшли сюди, я сказав "ні", а тепер можу повторити "ні" ще мільйон разів.
— Але чому? Я хочу сказати, чому "ні" ще до того, як я увійшов?
— Він психований. Його не можна тримати серед нормальних людей.
Шеффілд похмуро сказав:
— Будьте ласкаві, не вживайте слів — як-от "психований", навіть смислу яких ви до пуття не знаєте. Якщо вже ви такий вимогливий щодо професійної етики, то облиште, прошу, втручатися в мою спеціальність у моїй присутності. Марк Аннунчіо абсолютно нормальна людина.
— Навіть після тієї сцени з Родрігесом? Так. Овва!
— Марк мав право поставити запитання. Це його робота, врешті це його обов'язок — ставити запитання. А Родрігес не мав права поводитись так по-хамському.
— З вашого дозволу, я все-таки маю перш за все зважати на Родрігеса.
— Чому? Марк Аннунчіо знає більше Родрігеса. І, як на те пішло, він знає набагато більше, ніж ви і я разом узяті. Що для вас важливіше — привезти на Землю путящий звіт чи потішити свої дріб'язкові амбіції?