В цю мить побачив на подвір’ї, яке навпроти Чорних, Марусю, сусідку, котра колись приходила до Чорного з поламаним сапилном. По тому Олег зустрічався з нею не раз, розмовляв. Схопився з сидіння, метнувся в двір.
— Тітко Маріє, тітко Маріє — перейняв уже аж біля сінешніх дверей.— Скажіть мені... Нічого не розумію... Василь Гордійович не впустив до хати... Раніше приймав як брата... Як сина... Здружилися. І прогнав од воріт. І хвіртка дротом зав’язана. Я йому — нічого-нічого. Що з ним сталося?
Витягнувши дзьобоносу, на тонкій, поморщеній шиї голову, Маруся озиралася, неначе курка в чужому просі.
— Трус у нього був позавчора...
— Який трус?
— Ну... з цих самих, органів... Наїхало — автобус і дві машини. Перекидали все в хаті, на горищі, штрикали залізними щупами по городу, перекопали в хліві й під хатою...
Олег слухав обімліло. В серці — страх і бунт. Мало бунту й багато страху. Вони завжди йдуть поруч. Щось одне бере гору. І тоді... майнула думка про великий-ве* ликий бунт — гайдамацький. Там теж був страх? Без сумніву. Але бунт — в стократ більший. Але він... Такий маленький... Проти кого йому бунтувати!
— А Василь Гордійович?
— Стояв під хлівцем, склавши на грудях руки, і гукав: "Копайте, копайте, може викопаєте собі по могилі..."
— Ну й... знайшли вони те, що шукали? — запитав чомусь пошепки.
— Не знаю... Копали, копали, а тоді враз зібралися й поїхали. Ще реготілися отамо біля воріт.
Дитячий голосок кликав Марію з хати:
— Бабо, де ти? Бабо...
Олег пішов, забувши попрощатися з Марією.
Зайченко повернувся до Києва у неділю, а у вівторок його покликали до начальника спецчастини Академії полковника Базарова. Упродовж всього с$ого навчання в університеті та аспірантурі Академії Зайченку тільки тричі довелося побувати в спецчастинах, двічі — університету й один раз — Академії. Усі три рази з приводу уточнень та змін у військовій обліковій картці. Отож подумав, що й зараз його покликано з подібного приводу.
У кінці коридора в малесенькій, на одне віконечко, приймальні за залізними дверима не виявилося нікого. Постукав у другі, дубові, двері, прочинив їх на голос "Заходьте". Зі здивуванням побачив за столом не Базарова — важкотілого, пузатого, з задишкою, а молодика— трохи старшого за себе чорнявого красунчика, акуратно підстриженого, чисто поголеного, в сірому, пошитому за останньою модою костюмі, з червоною краваткою на білосніжній сорочці.
— Сідайте, товаришу Зайченко,— ввічливо показав той на стілець біля столу.— Це я попросив покликати вас сюди. Моє прізвище — Богомаз. Я працівник органів безпеки.
І, давши Олегові трохи оговтатись, впоратися з хвилюванням, казав далі:
— Нам потрібно, аби ви розповіли про ваші стосунки з Чорним Василем Гордійовичем. Усе — від початку до кінця. Ви палите? Ні? Похвально. Помрете здоровим, як кажуть жартуни. Що ж... Або давайте сядемо он у ті м’які крісла. Там зручніше. Тільки не засніть, — пожартував ще раз. Олег утямив умить, що мусить відповідати на запитання цього чепуруна, оцього красунчика, майже ровесника, й саме мусить — за якимось чи то законом, чи вищою волею (праведна вона чи не праведна, про те навіть не думав), що ці люди володіють правом запитувати, а він — тільки відповідати. "Січкарня і капуста", — на мить майнуло майже безглузде.
Красунчик дивився незмигним поглядом, усе в ньому, на ньому — зачіска, одяг — було модне, ультрасучасне, тільки погляд наче з того світу, під яким мовчати було не можна.
Олег розповідав з годину. Богомаз дещо уточнював, поставив кілька запитань, ні до чого не доскіпувався, ні в чому Олега не звинувачував, а на кінець сказав:
— Прийдіть сюди завтра о третій годині. Захопіть із собою всі листи Чорного й отой зошит — "Приписку". Захопіть обов’язково.
Олег довго не міг заснути цієї ночі. Вона сповнила його страху та злоби, він і сам не знав, на кого злиться. На себе? Десь далеко закричав паровоз, наповнив увесь простір тривогою, а коли вмовк, ніч зімкнулася над головою, наче вода над потопельником. Сотні очей світилися в ній. Віднині він знав, що світ, який довкола нього, не повітряний чи безповітряний простір, він промацується й прослуховуеться, й душі не блукають у ньому, де хочуть— їх пасуть. І це страшно. Бо до того ж ще й не знаєш, який тобі попадеться пастух і що він хоче.~"Бать-ко казав правду". Неначе й не зробив нічого поганого, а душу почував запаскудженою. її ж потрібно зберегти будь-що. Бо інакше як жити? А ніч, безодня, страшна, погрозлива, вона не прикриває, не ховає, а видає. І ніхто, жодна душа в світі, не може порятувати тебе в чорну го-дину. Тихо сопуть його співжильці, й вони такі ж беззахисні й безсилі, як і він.
Порятувати себе людина може тільки сама, але таких людей дуже мало. Олег з гіркотою відчув свою непричетність до них.
Наступного дня Олег знову стукав у ті самі двері.
І цього разу Базарова в кабінеті не було, у його кріслі за столом сидів високий худорлявий чоловік у костюмі напіввійськового крою, з манерами сибарита — сидів розкинувшись у кріслі, постукував пальцем по кришці блискучого, мабуть, срібного, портсигара, поруч нього, збоку, примостився Богомаз. Чоловік у кріслі відрекомендувався Афоніним. Він взяв у Олега листи та зошит, листи повиймав з конвертів, пробіг їх очима. Зошит погортав і віддав Богомазові. Той поклав усе те до папки й вийшов з кабінету. Невдовзі вернувся без папки. А Афонін повів розмову з Олегом, розмову довгу, доскіпливу, дуже часто перебивав його, просив повторити, уточнити, пригадати, вертав до попередньої оповіді, увесь цей час Богомаз писав щось у блокноті. Розмова, а чи допит, тривали дві з половиною години. Спочатку Афонін намагався розмовляти українською мовою, а потім перейшов на російську ("мне так легше"), й Олег мимоволі, підкоряючись якомусь хисткому пруїжкові в душі, також перейшов на російську. Афонін розпитував про Василя Гордійови-ча, про те, як Олег з ним ловив рибу, хто до Чорного ходить у гості й про що розмовляють, але найбільше — про літопис, як Чорний його добув, що про нього думає, а також що думає і говорить взагалі. Олег розповів усе, однак утаїв кпини й репліки Чорного на адресу органів безпеки і влади, утаїв, внутрішньо зіщулюючись, потерпаючи зі страху, щось мовби витягувало те з нього, виштовхувало, йому хотілося сподобатися Афоніну, догодити, аби тільки все закінчилося добре, аби швидше відпустили, і соромився себе. Душа тремтіла, не зовсім підвладна йому — супроти розуму, совісті й волі.