— Напишіть цьому Чорному, що нас не цікавить, де він узяв літопис, спеціальна комісія визначить його ціну й Академія заплатить будь-які гроші...
літопису, що міг би захистити сенсаційну дисертацію, либонь, навіть докторську.
Обміркувавши все кілька разів, записався на прийом до президента Академії наук УРСР. Чекати довелося більше тижня. Президент Академії, лисий технар з обличчям, до якого навіки приклеїлася бридлива посмішка, слухав його неуважно, розмову кілька разів перебивали дзвінки телефонів, з десяток їх стояло на приставному лакованому столику, і все якихось дивних кольорів — червоних, чорних, гниловишневих, серед них два чи три з гербами, дзвонило якесь високе начальство, президент відповідав, Олег бачив по його очах, що він нічого не втямив з його розповіді, й Олег коротко пере-повів усе вдруге, врешті президент зрозумів, його найдужче зрушили Олегові слова, що "всі у відділі вважають, що це може бути друге "Слово о полку Ігоревім" (про "Слово о полку Ігоревім" президент чув), і він сказав:
— Краще, якби ви...— обережно натякнув Олег.
Президент микульнув очима, був тертий і м’ятий не
тільки колоїдами та іншими розчинами, на яких знався, а й всілякими президіями та бюро, Зайченкові запам’яталася маленька сценка, яка довго пекла соромом за президента, за "мого" президента: на урочистому вечорі з приводу жовтневої річниці, куди якимсь чином потрапив і Зайченко, президент сидів у президії в передньому ряду за кілька чоловік від Першого — першого секретаря ЦК Компартії республіки, всесильного напівбога, скінчився вечір, і Перший почав виходити з президії — він ішов за спинами переднього ряду членів президії вечора, які притискалися до столу; коли проходив за спиною в президента, той звинувся так, щоб подивитися Першому в очі — як звичайна людина звинутись не може,— вужакою, перекрутившись у стані, неначе мотузок, й усміхався відданою до п’ят усмішкою.
— Візьміть ось бланк і напишіть все, що я сказав...— несподівано поклав перед Олегом особистий бланк президент.
Олег ще хотів запитати, від чийого імені написати, проте не одважився, він зрозумів двоїстість поведінки президента; навіть у такій, здавалося б, для нього дрібній і безпечній справі, той застерігався.
Олег уклав чернетку і переписав на бланк. Писав стримано й ваговито: купивши у Василя Гордійовича літопис, Академія зберігатиме його в себе, одразу зніме кілька копій, над однією з яких першим і працюватиме Олег Зайченко. Чорному вирішувати самому: при публікації літопису посилатися на нього як на першозбері-гача літопису, чи ні.
Всі ці дні, до отримання відповіді, Олег жив у якомусь досі не відомому йому світі та вимірі —не в другому або третьому, а в десятому чи й хтозна-якому. Він то починав без причини веселитися — влаштував свої іменини, чого раніше ніколи не робив: на іменинах були обоє співжильців-аспірантів, Василенко, ще один молодший науковий, покликали Чаріту та ще одну дівчину, накупили кавунів та пива, які спричинили до конфузу дівчата пригощалися кавунами мало, а хлопці втерли їх з десяток, після чого доводилося раз-по-раз вибігати з кімнати, вибігали по одному й по двоє, знаходячи всілякі приключки: немає цигарок, забули купити сірники — а потім, залишившись самі, реготалися до гикавки,— то впадав у глибоку меланхолію, задумувався, йому навіть здавалося, що з ним ось-ось має щось статися. Над дисертацією не працював.
Не сталося нічого, через одинадцять днів надійшов лист з дуже короткою відповіддю: "Приїжджай — забереш".
20
Олег подумав, що везти літопис в автобусах та пароплавом необачно й небезпечно, й умовив Василенка, тесть якого був завідуючим якоюсь базою, мав "Москвича", Василенко їздив на тому "Москвичеві" за дорученнями, й вони поїхали удвох. Доглянута новенька машина котилася справно, їхали через Обухів, Кагарлик, Миронівку, заїхали до Канева — вклонилися Кобзареві, в Мошнах помилувалися на чудовно гарну, хоч і еклектичну за стилем церкву, заглянули навіть на звіроферму під Черкасами — поєднали корисне з екскурсією та відпочинком, не поспішали,— аби встигнути до вечора в Медведівку, там переночують, а завтра, в неділю, вернуться назад.
Приїхали перед самим заходом сонця, воно вже плуталося в колючому вітті груш, які росли по згір’ю над Тясмином. Кривуляста, горбкувата вуличка, яка вилася по підніжжю горба,— вузька, на ній ніде розминутися навіть двом підводам, "Москвича" приткнули в глухому забур’янілому-тупичку метрів за п’ятдесят від подвір’я Чорного. Василенко поки що лишився в машині, Олег пішов до хати.
Серце не віщувало нічого, почувався святково, навіть урочисто, наперед переживав радість такої незвичайної "історичної", як трохи жартівливо, а більше піднесено назвав її для себе, зустрічі. Поторгав хвіртку — вона не відчинилася. Заглянув через неї — вона була низенька—Олегові по груди — й побачив, що хвіртка міцно закручена дротом. Здивувася, поторгав ще раз, погукав, оскільки ж ніхто не відізвався, почав розкручувати дріт.
У цю мить брязнули хатні двері, з них рвучко, викидаючи далеко вперед милиці, виступив Чорний, його буйна сива грива розкучмалася, й було видно тільки половину обличчя, він зупинився, обіперся на милиці, відгріб кучму п’ятірнею й кількома кидками підстрибав до воріт. У його очах стояла непроглядна темінь, вилиці випнулися й на них нап’ялася шкіра. Олег рвонувся йому назустріч.
— Василю Гордійовичу, я приїхав...
...Хижий ощир рота, іржавий, металевий голос:
— Я вас не знаю. їдьте звідси.
Олег стояв, неначе вражений з-за рогу наглою кулею. Подумав, що йому почулося... Але ж вигляд Чорного...
— Василю Гордійовичу, я отримав вашого листа... Приїхав од президента Академії...
— Я вас не знаю, я вам нічого не писав... Якщо переступите поріг...— підняв милицю. В його очах плавився метал. Повернувся й пострибав до хати.
Олег ішов, хитаючись, в очах стояла каламуть, нічого не тямив, нічого не розумів, нічого не бачив. Сів на заднє сидіння "Москвича", обхопив руками голову. Василенко про щось його запитував, потормосив за плече, але Олег не відповів. Поволі верталася здатність мислити. Якесь несосвітенне непорозуміння, якась дурниця... Треба з ним поговорити... Але ж він... Що сталося? Я не так написав? Не треба було йти до президента? Але ж саме на цього листа Чорний відповів згодою.