Олега вивів із задуми голос жінки:
—*• То ви розташовуйтесь. Ось прийде чоловік, він у РТС, повечеряємо...
— Ні, я, мабуть, поїду. У мене в Черкасах номер у готелі,— збрехав.
Жінка більше не припрошувала лишатися.
А Олег ще посидів кілька хвилин у мовчанці й запитав, більше, мабуть, для годиться:
— А як йому жилося, Василю Гордійовичу?
Жінка скрушно стулила губи.
— Та... погано. Вар’ював він... повставав...
— Проти начальства?
Схитнула головою.
— Писав... у всі кінці. А то був не захотів голосувати на виборах...
— Не пішов голосувати?
— До нього увесь день бігали з дільниці з ящичками. А він заховався у хлівці, зарився в сіно й досидів до дванадцятої години, поки й вибори скінчилися. Зірвав повний процент. Якось його були забрали, потримали два тижні й випустили... Город відрізували.
Знову запанувала ніякова мовчанка. її можна було витлумачити не на Олегову користь: мовляв, ось і ти ніколи не навідав.
Олег подумав, що, поїхавши ні з чим, потім шкодуватиме. Що вже буде, а мусить запитати:
— Скажіть, а не лишилося від Василя Гордійовича якихось паперів? Ну, книжки, од руки писаної. Була в нього така... Тоді він не міг її... оприлюднити. А тепер... Вчені заплатили б за неї гроші. Й немалі гроші. Може, десь у скрині, в старій шафі? — з крихкою надією.
Жінка подивилася на нього з підозрою, розвела руками:
— Нічого такого... Кілька листів фронтових, усілякі справки там — на штраховку, на самообклад... пенсійні документи, свідоцтва різні... Ми з чоловіком переглядали, чимало він попалив, каже, все те вже не потрібне... Книжка ударника — дідусева — ще довоєнна, він працював трохи в колгоспі.... Та ось воно все.
Вона підійшла до серванта, дістала великий, ще довоєнний, перев’язаний мотузком альбом з подертою обкладинкою, на якій лебідь плавав серед лілій, розв’язала, Олег перекинув три пачки документів — вони жодним чи-но не могли навіть нагадувати щось подібне,,до літопису, — погортав фотографії — також купками, не вправлені в прорізи аркушів альбому. Одна фотографія привернула його увагу: стрункий, високий, з кучерями з-під високої шапки хвацький чоловік, чимось схожий на Василя Гордійовича (але таки не він) біля колон (декоративних) з шаблею при боці й двома Георгіями на грудях... На звороті, де відтиснено жінку у вінку, яка дивиться в альбом з написом "Фотографія А. А. Сбоєва, Ельцъ за рекой Сосной, негативы сохраняются", написано від руки: "Из-вещаю вам, дорогие родители, мое почтение и мой глубокий поклон и желаю всем хорошей жизни. После ранения, ваш сын". I—три літери "Дол..." та закарлюка. I дата 19‘/біб. І ще одна фотографія — вже інший чоловік, з печальними очима, але вельми схожий на того, з шаблею, з вусиками, у військовому картузі та військовому пом’ятому кітелі, а на звороті два трикутні штемпелі, один червоний, а другий чорний, угорі напис: "Россія, Киевская губерния", а далі всі літери вигоріли, лишився внизу тільки підпис, схожий на той, який на фото, де чоловік з шаблею, але писаний іншою рукою: "Дол..." й трохи інша закарлюка. Очевидно, фотографія надіслана з полону.
В одній купці Олег побачив три однакові фотографії, любительські: Василь Гордійович на ганку свого будиночка: без милиць—кучма волосся, пронизливі очі трохи примружені, в губах димить цигарка, в чорній сорочці, розстрібнутій на два верхні гудзики, з ножем і окоренком у руках — щось вирізує з дерева.
— Можна мені взяти одну на пам’ять? — показав фотографії жінці.
Та байдуже знизала плечима.
— Беріть.
— А де могила Василя Гордійовича? — вже з порогу, трохи не зачепившись за помийне відро, запитав Зайченко.
— А там, на кладовищі. Дідусева й поруч бабусина. Тут недалеко, по горі... Там і старе польське...
— Я знаю... — мовив Олег.
— По центральній доріжці... Та вона там одна. Ви побачите: пам’ятник з червоної цегли.
— З цегли? — здивувався Олег.
— Дідусь ще за свого життя вимурував.
— Сам вимурував?
— Атож. Сусідські хлопці підвезли тачкою цегли, й він склав. За два роки до смерті. Цегла вже трохи кришиться...
...Стежка поміж дерев’яних та залізних хрестів, один хрест великий, могутній, чорний, кілька гранітних пам’ятників і навіть один мармуровий, з вмурованим фото молодої вродливої жінки. І все ж — запустіння. На більшості могил — ні хрестів, ні пам’ятників, ні огорож, барвінок, мабуть, самосійний, повився з могилки на могилку, кущі калини та горобини, пообламувані худобою. "Непам’ять, непам’ять!" Ось і пам’ятник з червоної цегли, роз-садистий, трохи незугарний; біля підніжжя, в траві — червоні крихти цегли. Бур’ян на могилах випалено, й до-квітають чорнобривці. Внучка? Олег зняв капелюха. Вітер холодив пролисини на голові (пролягли затоками, що й мало статися), десь верещали сойки, будили спокій мертвих. Одягнув капелюха, майже без будь-якої думки побрів уподовж кладовища, стежка привела до низенької, поруйнованої, врослої в дерезу огорожі, далі вона ледве мріла в траві та бур’янищах. Це починалось старе польське кладовище. Тут уже майже не ховали — два чи три зарослі свіжою травою горбики, похилені хрести, пам’ятники у вигляді дерев з пообрубуваними гілками, поодинокі склепи й склепики, деякі поруйновані зовсім, деякі частково, здебільшого корінням деревець, які повчіплю-валися в камінь. Кинджалом вітру зрізаний листок упав до ніг. За ним знялася їх ціла зграя — жовтих, жовто-зелених — печально закружляли в повітрі — стояла суша, частина листя рано пожовтіла, відлітала в небуття. На "золотому дощику", занурений в осінню дрімоту, гойдався смугастий, неначе тигр, джміль. І враз в одну мить в Олегову душу пройшло прозріння — суті життя — спершу його молодої ярості, коли ми аж захлинаємося од його соків, його пристрасті й жаги, вбуравлюємося в кожну його пору, в кожну клітину, і його сумного фіналу, коли з нами прощаються і відходять від нас найдорожчі нам люди, а далі й ми починаємо прощатися з найдорожчими нам людьми, і з кожним листочком, з кожною травинкою, з кожною пташкою, з кожним сонячним променем.
Олег ковзав очима по стертих написах пам’ятників. І враз його очі прикипіли до одного напису: "Дол...", а далі камінь збито. Аж тепер Олег зрозумів, яка думка його мучить: а що, коли в роду у Чорного був хтось з Долен-чуків? Звичайно, той напис на фотокартках і оцей, на склепі,— простий збіг. "Дол..." — либонь зовсім не До* ленчук, та й Доленчуки-Залізняки не були поляками. Але інше... Чорний жив недалеко від кладовища. А що, коли він ховав літопис тут? Це вельми логічно. Адже був учений і мучений, сам, либонь, робив обшуки. Можливо, вельми можливо. І оце "Дол..." і вхід ось до цього скле-пика розмуровувано. Розмурування ледве помітне — щілина — просунути лезо ножа. А що, коли натиснути на дверці?..