— Хто — ви? — Гопаков.
— Я і Данило. Там про наше село писалося... Дуже багато. Про гайдамаків. Попередні частини про інше, про раніше... Але те ні Лузгу, ні нас не цікавило. А тут... і ліси, й греблі...— все про наше село. Фортеці, яких уже не було. Ліс Мотронівський... Нас з Данилом дуже зацікавило ще через те, що там скарби гайдамацькі згадувалися. Хотіли знайти хоч один. Через те й навчилися читати той літопис... Лузга навчив... Кремезний такий був, з чорною бородою... Тільки очі видно. І розумний. Я мало навчився, а Данило чесав, як по печатному... Воно писано по-нашому, по-українськи, тільки чимало літер старих, церковних. Ну... й деякі слова... незрозумілі. Лузга нам їх перекладав. Якось Данило похвалився про літопис нашому вчителю історії... Макару Семеновичу... Вже забув прізвище. Той каже: принесіть, покажіть. Ми принесли, але сказали, що це не наше. Вчитель попросив, щоб ми переписували в шкільні зошити, за зошит він платитиме по п'ятнадцять копійок. Ми й переписували, Данило з літописа, а я — приписку.
— Яку приписку?..
— Там ще було на папері... На книзі якійсь конторській. Вся решта — на полотні. Я таки погано тямив церковні літери. А приписка — по-нашому. Майже те ж саме, що в літописі — отій частині, де про гайдамаків, але інакше, простіше, й документи там всілякі скопійовані.
Вловивши запитання в очах Гопакова, поспішив пояснити:
— З актів церковних... Все про гайдамаків... Коли і
де народився Залізняк, хто були його батьки... И не тільки про нього. Переписував те для чогось собі племінник ігумена Миколаївського монастиря...— Несподівано
Дядько вимучено усміхнувся: — Там було й про себе, таке кумедне — про любов до однієї дівки...
— І де все те? — запитав Гопаков, припаливши від однієї цигарки іншу. Він прочинив одну половинку вікна — бо вже добряче надимів у тісній кімнатині, і з вікна потягло свіжим вітерцем. На гілці каштана за вікном бадьоро вицвірінькував горобець, косував намистиною ока на людей, нагинав голову, здавалося, буцім хоче впурхнути до середини.
— Зошити ми віддавали. Тільки два чи три залишилося... І "Приписка" також... Не встигли. Вчителя заарештували.
— Ось... ниточка! — вигукнув Клін.
Гопаков невдоволено й навіть трохи бридливо нахмурився.
— Де сам літопис? — запитав він.
— Я забрав, коли Лузга помер. Пізніше про нього допитувався ще дехто — мій двоюрідний і один вчитель — звідкілясь пішов розголос. Я сказав, що не знаю. А тоді — війна... В евакуації кілька разів згадував... Зрозумів, що то — цінність. Навіть з одним учителем радився. Він також сказав — цінність. Збирався продати після війни... Якщо б знайшовся покупець. Я вернувся в літі сорок четвертого. А восени... його в мене забрали... І літопис, і "Приписку", й ті зошити, в які Данило попереписував для вчителя і не встиг віддати.
— Хто? — майже в один голос запитали Гопаков і Клін.
— З органів... Він — з нашого села — Чорний Василь Гордійович... Підполковник. Приїхав з фронту на по-бивку до батьків... Сказав, що все те підлягає ліквідації. Мовляв, шкідливе за ідейністю. Ще й пригрозив... Мовляв, це тільки я, як земляк, з тобою по-доброму. Якби хтось інший, то ще й приштопали б...
— Він дав якусь розписку? — Гопаков.
— Не давав. Сказав, щоб нікому й пари з вуст...
Гопаков підвівся:
— Ідіть... Вас зараз відведуть... відпочиньте... Виспіться. І пригадайте все про літопис і "Приписку". Все-все, що можете. Напружтеся. Це й вам на користь.
—...Виїжджати по літопис сьогодні? — запитав Клін, коли Дядькова спина сховалася за дверима, які причинив конвойний.— Кому їхати? Чорного заарештувати?
— Тепер нам поспішати нікуди,— задумливо мовив Гопаков.— Встановимо за Чорним нагляд. Поспостерігаємо тижнів два:— з ким листується, хто до нього їздить і ходить... І вже ТОДІ...
Задощило. В місті й на душі в Олега. Дощі йшли теплі й незабаром перестали, виглянуло сонце, й до осени ще було далеко, але це вже були перші її позивні, тихо-тихо (той звук могло вловити тільки дуже чутливе, зболене серце) продзвеніла перша осіння струна, як перша нитка сивини в буйних кучерях, не помічена ніким, тільки тобою — мельки, на мить — майнула, коли розчісувався перед дзеркалом, і зникла, її вже й не знайти, але вона —у твоїй свідомості, в пам’яті. Ти забув про неї за роботою, за друзями, в далеких і близьких мандрах, і знову веселий та безжурний, і — раптом посеред без-мрійності та веселощів вона змигує перед твоїм зором. І гасне сміх у грудях.
Олег уловив той подзвін. Він жив серед людей і ніби за глухою стіною, все, що сталося з ним нещодавно, мовби віддаленіло, мовби не стосувалося його, одначе так тільки здавалося, кожна його жилочка, кожна клітина тіла були сповнені думок і тривог, іноді на нього напливала якась туга, важка й чорна, як туча, іноді міг засміятися не до місця, не чув того, що говорив професор на лекції; завше товариський і ласий до веселощів, уникав друзів, блукав у самотині по Дніпрових згір’ях або лежав у кімнаті обличчям до стіни. Хлопці жартували, запитували, чи не закохався безнадійно, або знайшов і знову згубив філософський камінь. Йому й справді іноді поставали якісь видіння, разів зо два майнуло на вулиці й у трамваї довгасте личко з розпущеними косами та синіми-синющими очима, іноді бачив його посеред Писарської греблі біля верб або біля млина, вставав перед зором Холодноярський ліс, а в ньому мелькали постаті на конях у синіх і зелених жупанах. Якісь незрозумілі почуття млоїли груди, породжували смуток і тугу. В його житті сталося щось особливе, він звик, що життя плинуло само по собі, за одвічним трибом, і він у ньому, треба було тільки докладати дещицю зусиль, аби не випасти з цього плину, дотримуватися його законів, нині ж він ніби опинився не на своєму місці, посеред потоку каменем, який миє і перекидає вода, й той камінь міняє плин самого потоку. Мрійний і рвійний, і водночас по-сільському чіпкий та тяговитий, розумів, що не має права отако просто примиритися, забути все, й нашіптував у вухо тверезий голос, що це була, можливо, єдина на все його життя удача, що й справді його ім’я могло бути закарбоване нехай не на обкладинці, а хоч на титулі