Іполит згорів у коханні. Добре чи ні, що він тільки потримав келих у руках, не випивши його, не спізнавши на смак? Відчути на смак... Це вже й попрощатися з ним. Воно ж привітало його, як надія. Померти в надії...
А чи не віщує це чогось йому, Олегові? Не застерігає?
Ет, дурниця...
...Олег ішов греблею попід шатрищем верб, які так і не вибрели з маревного сну — день був цвілий, сірий, безколірний — сонна жирна вода, сонні човни на благеньких припонах, байдужі очерети, в нетрищах яких ще кублився туман, вряди-годи вигулькувало сонце, але майже в ту саму мить його застилала сіра сукнина хмар, вона повільно, наче справжня сукнина з-під верстату, пливла по небу. Одне почуття поривало Олега вперед, інше спиняло, щемка радість майбутньої зустрічі наперед пригіркла від брехні, яку ніс у серці. Дівчина чекала, прихилившись спиною до млина, біля її босих ніг стояла корзина, а в ній якісь торбинки та мішечки. Без вінка (зів’є в лісі), з розпущеною косою, пасма волосся попереплутувалися й наполовину закрили обличчя. Вона була зовсім не така, як він уявляв за записами Іполита, але... ще вродливіша й чарівніша. Довгасте обличчя, як у мадонн на іконах, але мадонни здебільшого строгі, а тут у синіх-синющих очах так і сяяла сонячна доброта (так чомусь йому здалося) й цнотливість, а пухлі губенята чогось чекали, вабили, мріяли, жадали...
— Добридень... пробачте... пробач... Мене послав Іпо-лит...
— Послав? Для чого? — в очах — безмежний подив.
— Ну, щоб... допоміг у лісі... Ти ж ідеш по зілля?
— Він так сказав? І підшукав собі заміну? — вона вся вмить перемінилася. В очах — кпин, губи стулилися щільно, строго.
— А що, надто погана заміна? — знайшовся, і ту ж мить віддаленою луною по серцю пройшов щем.
— Не знаю... Ви ніби трохи схожі... Але замін не буває.
— Отак? Я його брат, двоюрідний,— поспішав додати.— Також студент. Іполит прихворів...
— Ви обоє такі кумедні... У нього свита чи жупанок до п’ят, а в тебе... наче тобі поли обрізали. Тобі поли не обрізали?
Олег на мить розгубився. Він знав значення цих слів.
— Я сам собі обрізав. Іполит сказав...
— А може, ти кажеш неправду, що тебе послав Іполит?
— Тебе ще Омелян підмовляв, сережки обіцяв...
Дівчина спалахнула, розгнівалася й прикусила нижню губку.
— У мене сережок немає, але є намисто... Я подарую тобі... Й не так, як Омелян...
Він купив його у віддяку за клопоти Лідії Григорівні, але потім зрозумів усю безглуздість такого подарунку для немолодої сільської жінки — дешева пластмасова цяцька, розфарбована в усі кольори райдуги. Дівчина взяла в руки намисто, одягла на палець, погойдала:
— Яке воно легке... й барвисте. Наче райдуга...
— Так і називається: "Райдуга".
— Я такого зроду не бачила.— І подала Олегові.— Дарунків не беру ні від кого... Найперше від паничів.
— Я не панич.
— А хто ж ти такий?
— Вже казав — студент...
— Ти ж не будеш попом?..
— Не буду.
— Шкода.
— Чому?
— Мрію вийти за попа замїж...
— Тоді я стану попом.
— І полит казав те ж саме...
— Тоді — вибереш...
Дівчина дивилася присоромлююче. В Олега на серці — квітка радості й каменюка болю та сорому.
— А що таке з Іполитом? Він дуже хворий?
— Ні... не дуже... Застудився... Він прийде... За кілька днів.
Лукія зітхнула, а він не знав, як потлумачити те зітхання.
— Тоді бери кошика. Він послав тебе на те... носієм... Отже, будеш у мене в робочих...
— І не більше? — Олег сам не знав, чому з нього перло таким нахабством. Поспішав показати себе сміливим, спритним, дотепним, а виходило навпаки.
— Постав корзину!
— Пробач, я пожартував, більше не буду.
По горі на Бочковий міст прокушпелила бричка па-рокінь — либонь, поїхав ісправник або якийсь інший повітовий урядовець, за ним потяглися дві паровиці зі снопами, на передній, на снопах, дядько в брилі нуднував пісню: "Ой п’є, чумак, п’є". З-під млина виліз чорний пес з білою манішкою грудей і білою китицею хвоста, ліниво потягуючись, підійшов ззаду до Олега, почав обнюхувати, Олег нервово переступав ногами. Лукія помітила, що він боїться.
— Це мій... заступник. Без причини не вкусить. Ходімо.
Біля млина пахло коноплями, мливом, а в лузі, куди
вивела їх стежка, вільгістю, болотяною м’ятою, стежка заметалася поміж кущів верболозу, далі — ліщини, поміж дубами. Дуби були невеликі, але кремезні, гіллясті, росли на роздоллі, по два, по три, іноді більшими купками, в одному місці чорніли два обгорілі стовбури, неначе чорні велетні в гостроверхих шоломах, в іншому одна половинка дуба відчахнулася й тільки ледь прив’яла, й так само розчахувалося на дві половинки серце: кипіння зеленого листя й жовтизна смерті... Пес то надовго зникав, то несподівано виринав з шалини, випо-лохав табун куріпок, завзято розгрібав барсучу нору, а потім чогось злякався й зі скавчанням кинувся Лукії до ніг. Вона погладила його:
Ще один сміливець...
Вона збирала зілля, а що Олег в тому нічого не тямив, не міг назвати жодного, називала, й розказувала від якої хвороби те зілля вживають:
— Петрів батіг, миколайчики... Верес... Горицвіт... Дрік... Золототисячник... А це ось — головатень... Поглянь, який красень...
Олег сам виріс біля лісу, але нічого того не знав, усіх тих див, чарів.
— Будяк.
— Сам ти будяк... Які красиві голови... І дуже цілющий... Від живота, від печінки... Мене бабуся навчила. Раніше я ходила з нею... А зараз вона майже нічого не бачить... Тільки розказує, що до чого, й на смак куштує вариво.
Олег почувався біля неї трохи дурником і гнівався на себе, на свою несміливість, незугарність. Ну, що б розказати щось... розсмішити... й отако легко, жартом обняти... Кинути за пазуху жменю ягід шипшини. "Оддай, це моє". Вона безборонно, але якось так, що в Олега аж отерпло в грудях, підставила пазуху: "Забирай". Рука опустилася сама. Олег збагнув: переступить він хоч на цяту оте бажане замежжя, й дівчина відрине від нього назавжди. Він уже знав: у світі є дівчата приступні (це не означає, що вони приступні до кінця), такі, які вдають недоторканість (й це таки відчувається, відгадується), а є, які хочуть, щоб їхньої ласки домагалися: випрошували довго, вперто й настирливо, а є такі, в яких строгість у душі, в серці, а не в мислях, вони вмить можуть віддати все, але тільки тому, кого вподобають душею і серцем. Такою була Лукія.