"Перед смертю скоропостижною, яка спіткала Петра Панченка в монастирі, небіжчик, прощаючись з братією монастирською, склав зізнання: "Козак "максимець", а хто, не скажу, повідав мені, що року 1774 Залізняк Максим за великий викуп, який відвіз "максимець" Хвиля до Нерчинська, з каторги втік і ховався в тутешньому краї, був у Козацькому. Турки відвезли Залізняка до Добруд-жі. Панченко Петро".
"1778 року козак "максимець" із Козацького Коно-шенко Захарій, навідавши монастир св. Миколая, в гайній розмові повідав, що бачив у Козацькому Залізняка і розмовляв з ним, на лиці Залізняка страшне тавро, а по тілі цехованім як в’ятирина мережкою сині сліди від катування. Квач".
"Зі свідчень Запорозького судді Павла Головатого, в Російсько-турецьку війну багато гайдамаків та запорожців пішли до турків і воювали проти Росії. Чутка була, що Залізняк був з ними. З гніву великого на гайдамаків володарка російська імператриця Єкатерина наказала зруйнувати Січ за порогами, і в січ вступило російське військо та розорило її. Там було вбито останню волю на Україні. Квач".
"Після скасування одноосібної вольниці козацької життя люду тутешнього змінилося, перевелося на хух. Міста і містечка були попустошені, в села завезені люди з інших країв; з лівого берега Дніпра, Полтавщини, а найбільше з Волині. Колишнім мешканцям тутешнього краю, хто подався в безвісти від карної руки, повертатися до рідних печищ зась заказано. Майже всі вони повписувалися на чужині до реєстрів під витлумаченими прізвищами. Нові володарі, як російські, так і ляські, наклали заборону згадувати про волю України, особливо про Залізняка. З сеї причини неможливо в записах певно описати події і факти, багато чого в гомоні людському, але не раз видно, що то ніби в казках прославляються сини волі. Про декого з гайдамаків, навіть не простих, то й зовсім нічого не знати, люди звістують, що одних судили за регулою, іншим стинали голови потай. Чоловічу стать, гайдамаків як поляки, так і росіяне знищували, жіночу — білу челядь — відправляли потайки до Туреччини та на схід в продаж. Квач".
"По 1768 році за угодою урядовців російських та польських на Чигиринщині та Смілянщині були осаджені військові поселення, всі угіддя гайдамаків були передані на довічне володіння офіцерам, які побивали гайдамаків. Відав тими землями Комітет по поселеннях, він накладав заборону поселятися в краї навіть тим, хто був помилуваний або відбув кару. В церковних паперах церкви св. Миколая мається реляція: "По сим Высочайше утвержденного 15 мая 1780 года постановлении распорядительного комитета по устройству юговоенных поселений на Чигиринщине да Смилянщине запрещается вписывать в гражданские реестры на право поселения: семей участников восстания 1768 года, их родственников, гайдамаков, отбывших наказание и по милости Высочайшей помилованье. Монастырям и церкви военных поселений строжайше запрещается оказывать содействие в виде монашеского притона и других видов протекции участникам восстания, ранее проживавшим в местечках Медведовка, Жаботин и других окрестностях Мотренинского монастыря". Квач".
"Хоч як карно люто було погромлено 1768 року гайдамаків, але гайдамацька різанина отаманів Вусача, Супруна, Валового, Джирми, Хитренка тривала до 1778 року. По скасуванні гайдамацької Січі Єкатерина наказала знищити всі затясминські ліси, від Сміли і за Чигирин бори і лісі дрімучі, які росли на піщаних горбах-горах понад річкою Тясмином, спалені вщент. Квач".
І знову Зайченка спантеличила рішуча несув’язь окремих місць записів Квача: "козацька воля", "відважні "максимці" і — "гайдамацька різанина". Рвалася Ква-чева душа на шмаття, обкипала солоними сльозами, та стояла за плечима чорна тінь і водила його правицею. Вона стоїть сотні літ.
Це був останній запис Квача, переписаний Іполитом. А Квач лишився для Олега й далі за опущеним заборо-лом — незбагненним, загадковим, як майже й все те, що списав на папір. Ба ні. Одні істини наблизилися на відстань серця, інші ж віддаленіли, заплелися в клубок, який не розмотати. І сам Квач обснований тим плетивом. Хотілося донести людям правду, а мусив писати півправди. А правду приховував, переповідав чужими вустами. Інакше не міг? Так. Як не могли всі інші літописці — письменники — минулого віку. ' Сказати всю правду. Та, либонь, і нинішні. В усіх за плечима — тіні. Про це вже почав здогадуватися раніше. Від часів погрому "Любіть Україну". Хоч, може, подумав (чи вичитав десь у когось, та не пам’ятав де), що трохи винуваті й ми самі. Душа наша... споглядальницька. Розтікається по вербах і калинах, розбризкується струнами бандур, голосить скрипкою, плаче піснею, на мить закипає сльозою на лезі шаблі, зноситься голосним "Пугу, пугу!"— й знову сумує при чарці.
Квач не зовсім такий. Йому боліло, йому пекло, але сльозою по паперу не розливався. Пропав літопис, пропали і його болі. Загубиться — вже загубилося — і ім’я його...
Одначе над тим Олег не мав часу замислитись, бо його зір ухопив запис на звороті аркушів.
"До лісу ми не пішли. Щойно я вийшов за монастирські ворота, як почало гриміти над Мотронівським лісом, звідти, неначе кораблі, посунули хмари, вони наздогнали мене на Млиновій греблі, я втікав від дощу до млина. Лукія була там — у віночку з диких троянд — сиділа на східцях до води, опустивши у воду ноги, біля яких грали малесенькі рибки. Дощ сполохав і її, й ми сіли на довгій лавиці під хатньою частиною млина, де стріха напущена далеко-далеко; колесо не крутилося, млин стояв — неділя, та й помолців нині мало, в розпалі жнива, ось вони скінчаться, і всі повезуть збіжжя до млина — на пампушки та паляниці. Так сказала Лукія. Вельми посутеніло, грім ходив десь верхом — погуркувало,— а дощ ішов не рясний, але краплі великі, кльо-кали на воді; ми сиділи плече в плече і тепло від її плеча текло мені просто в серце. Я боюся дивится на Лукію й не можу відвести від неї очей, вона поглянула на мене: "Чого ти так дивишся?",— які в неї ясні та чисті очі... Хіба вона не здогадується, чого я так на неї дивлюся? І раптом над нашими головами затріщало, та так, що здалося, буцім розламався млин, ми обоє сахнулися, притиснулися одне до одного. Лукіїні плечі дрібно тремтіли, я накрив її дядьковим хутряним плащем, і божечки, як мені було гарно, так гарно, як ще не було ніколи, я міг померти, й те було не страшно. Померти в такому щасті! Я повернув голову й ледь-ледь діткнувся губами до її вушка... "Не треба",— мовила вона, але без гніву, й так тихо, що я ледве розчув. Як шалено, палко і ніжно я кохаю цю дівчину. Немає того в світі, чого б не зробив для неї. Скаже вона стрибнути у вир — стрибну".