Він гомонів і гомонів, натомість тітка, яка з ногами сиділа на возі спиною до коней, не мовила жодного слова. Вона була схожа на квочку, яку щойно скупали в діжці з водою. З-під низько насунутої на лоба хустки зиркали маленькі, злі, якісь трикутні очі, нижня губа була ображено підтиснута. В задку воза стояв ящик-клітка, від нього повівало густим аміачним духом, вочевидь, дядько та тітка їздили на базар, продали поросята, й дядько встигнув на часинку відвихнутися та хильнути в забігайлівці двісті грамів або вихилити пару шклянок бочкового вина у ятці у вірменина. З того й дядькова веселість, а тітчина вовкодухість.
— ...Оце ячмінь нашого колгоспу — по картоплищу, а ото вже землі "Нового життя",— весело розказував дядько.
— Воно йому треба,— процідила крізь стиснені зуби тітка, й дядько на мить затнувся. Під’їжджали до села, ліворуч темніли будівлі колгоспу.
— А що то таке? — запитав Олег.
— Могила. Давня,— жваво обізвався дядько, радий продовжити балачку.— Тих самих часів, гайдамацьких. Там циферія на хресті...
Олег стрепенувся, він не слухав далі, "могила, стара могила!" Закрокував до могили й по хвилі вийшов на неї. Вона була висока, крута, на маківці стояв приземку, ватий гранітний хрест, на якому виднілися дві цифри — тисяча і сімсот, дві інші були з’їдені кулями — нові війни стирали пам’ять про стару. Більше на могилі не було нічого, полин та буркун довкола хреста вже почали ви-горати, й пожухла трава на маківці, з правого боку в могилі видні вся якийсь розкоп. Олег спробував заглянути, нічого не побачив, спустився до підніжжя. В розкопі-печері лежали залізні бочки.
— А што тобі тут нада? — раптом суворо прогуділо за спиною в Олега, він здригнувся й оглянувся. У виломі штахету, звідки, вочевидь, і вкочували бочки в печеру, стояв опасистий чоловік у військового крою кашкеті.— Проході проч, не положено... І вообще огнеопасно,— гудів зелений кашкет, і Олег знизав плечима та закрокував до дороги. Зелений кашкет трохи погасив його наївний ентузіазм.
Його зустрів гурт молодих вербичок, одразу за ними починалося село. Юнак з цікавістю розглядався на обидва боки. Село багатше за його, чернігівські поліські села: хати великі, розсадисті, криті очеретом з товстим подвійним гребенем, укгрунтованим перехрещеними короткими тичинами, хліви і клуні,— поміж них є нові, вишневі й яблуневі сади — віти з тугими бубочками яблук перевисали через тини. З хати вийшла тітка у синьому фартусі, сипнула за хлівом попіл, і його понесло вітром на неї, кукурікав на колодязному зрубі півень ("ще впаде, телепень, у колодязь"), ліниво гавкнув біля воріт рябий пес і пострибав на трьох лапах, підігнувши четверту, до буди, проїхала мимо на велосипеді дівчина з прив’язаною до рами сапою — вона привіталася до нього, й так само привіталася тітка, яка несла в мішку зілля.
З зеленого шумовиння осокорів вигулькнула церква. Досвідченим оком Олег визначив, що вона не нашого віку, про що оповідала й чорна чавунна табличка "Архітектурна пам’ятка. Кінець XVIII століття. Охороняється державою". "Як же вона погано охороняється",— подумав Олег. Стіни пооблуплювалися, стекла повибивані, покрівля обідрана, одна баня скопирснулася зовсім і повисла на ланцюгах, якими колись була укріплена й прикрашена. Мимо проходив чоловік в окулярах зі складеним удвоє портфелем під пахвою — вчитель або бухгалтер,— Олег запитав його, як називається церква й чи давно її ремонтували, чоловік зосереджено подивився на Олега через брудні скельця окулярів, на його худому, з двома бородавками під нижньою губою обличчі відбилося подивування, поправив окуляри й, промимривши: "Не знаю. Не знаю",— зачимчикував геть. Олег зайшов до церкви. Купи битої цегли, штукатурки, якесь залізяччя: либонь, тут був склад металолому, з карнизу над головою зірвалася ластівка й з пискотом шугонула у двері,— і з інших карнизів почали зриватися ластівки, гніздами були обнизані всі карнизи, а в дірку в даху впурхнув горобець і зацвірінькав весело, вітаючи гостя. Згори, з центральної бані звисав ланцюг, на одній стіні жовтіла пляма, з іншої проглядав лик якогось святого; Олег обережно пройшов до олтаря — підлога в багатьох місцях попрогнивала й попровалювалася. "І все ж це свідок... Може, єдиний у цих місцях",— знову піднесено подумав. Він ще довгб блукав по церкві — знайшов кілька уламків кольорового скла, шматочок різьбленого дерева з олтарних дверей. І ще знайшов під стіною старі проіржавілі грати. "Розпитаюся, й прийду потім",— вирішив і вийшов з церкви. Тут на нього чекала неприємна несподіванка: на пощерблених сходах чипіло двоє людей: один літній, низенький, чорний, як жук, другий молодий, сливе Олегів ровесник, високий, вузькоплечий, в кашкеті з велетенським козирком, про який кажуть, що на тому козирку можуть сідати літаки. Вони стали обіч
Олега, нестеменно як справжні конвоїри, й низенький мовив прокурорським баском:
— Пройдьомте з нами!
— Куди? — здивувався Олег.
— Там узнаєте.
Олег хотів протестувати, на думці вже крутилися слова: що за дурощі, куди я потрапив, але він трохи й злякався, отож покірно поплівся поміж конвоїрів. Йшли недовго, поминули крамницю, облізлу зелену трибуну й повернули в огороджений низеньким штахетничком двір, у якому стояла біла будівля під червоною бляхою. Біля дверей червоніла вивіска: "Медведівська сільська рада".
"Конвойні" завели Олега до великої порожньої кімнати з двома лавами під стіною, молодший лишився сторожувати — він підкреслював це всім своїм виглядом, старший відчинив оббиті чорною клейонкою двері й зайшов до кабінету. По хвилі знову одчинив двері:
— Веди!
За столом навпроти дверей сидів сивий, аж білий, але ще не старий вродливий чоловік з чорними кошлатими бровами й твердим поглядом, він не запропонував Олегові сісти, запитав строгим начальницьким голосом:
— Хто такий? Що робите в селі?
Поки дійшов до сільради, хвиля обурення в Олегових грудях вляглася, залишився тільки подив, він відказав ображено й трохи стривожено:
— А що я роблю? Нічого такого. Дивлюся.
— Для чого, з чийого дозволу? — ще суворіше мовйв голова сільради, з постави, з усього вигляду було видно — відставник, недавній майор або підполковник, майже скрізь вони посіли подібні посади.