— І де вони? — вклюнувся в його щільну гарячу мову Олег.
— Зі срібних поробив блешні. А ті викинув. На який вони біс... Кажу ж, тут де не штирни — дзвенить. Не віриш? Подивися.
Чорний раптом обіперся грудьми на одну милицю, а з другої вправно, вмах скрутив гумового ковпачка. Милиця була, наче багнет. Штирнув в одному місці, в другому, в третьому.— О, є... НІ, цегла... І це цегла... А це ось... Чорт, не взяв лопату.— Обличчя йому заливав піт, руки тремтіли.— Біжи, принеси весло. Копай, тут м’яко.
Олег ухоркався, доки вигріб ямку на пів ліктя. Чорний упав навколішки, вигріб з ями якісь черепки.
— Тьху, кахля. Стара...
— Я візьму...— Олег зібрав черепки на купу,—Однесу в музей, нехай подивляться. (Він справді потім одніс кахлю в музей, там її поцінували вельми, склеїли й виставили серед експонатів сімнадцятого століття).
Чорний сів, він важко дихав, груди йому ходили ходором, на скроні здригала синя жилка. Зірвав листок щавлю, пожував, виплюнув.
— Розорили... Мать їх... Таке багатство було. Перевели на гівно. А бібліотека, а архіви... У тридцять... якому ж це? не пам’ятаю. Першому чи другому, прийшов наказ спалити бібліотеку й архів. Наїхала міліція. Три дні два колгоспи возили воловими возами по оцій ось греблі й отамо скидали в кострище. Куди тому Гітлеру. Вогонь — до неба. Все згоріло, все...
— Для чого спалили? — чомусь пришерхлими губами запитав Олег.— Який дурень?.. Злочин...
— Якби дурень. А для того, щоб не було пам’яті... Бо були отакі... відчайні, за ковток свободи могли піти серцем на спис. Щоб діти виростали покірними, свого не пам’ятали... Слави і волі своєї. Спалили нашу історію... Голі ми... Перевертнів плодимо. А які архіви!.. Бібліотека. Євангелії старовинні, книжки всілякі давні... Я сам колись не розумів, стрибав довкола того вогню...— Слова з шипінням вилітали крізь зуби.—Може, мені й ноги... за отой гріх...— Він раптом підвів угору зведене судомою обличчя, його очі блищали холеричним блиском.— Добре, скажу тобі... Тільки ти — нікому. Не треба. Як палили бібліотеку і архів, я взяв одну книжку... Од руки писану. Товстенну, отаку,— показав пальцями.— Оце все, що тобі розказую — з неї. Там не тільки про гайдамаків. Од Хмельниччини починалося... Чотирма монахами писано. А переписав один — Квач. Ну, те, давніше — коротко списано. А про гайдамаків — широко, уповні, сам Квач писав. Та тим, давнім, я мало й ін-тересувався...
Олег відчув непереборне хвилювання. В горлі йому пересохло, серце стукотіло.
— І який він, той літопис? Звод літописний?..
— Палітурка — дубова, з Євангелія. Полотно, про-шліхтоване в борошні, шістдесят на шістдесят...
— Що — шістдесят? — не зрозумів Олег.
— Шістдесят сантиметрів на шістдесят. Сам міряв. Чорнило — чорно-коричневе...
— З бубок, з дубових бубок. Тоді таким писали.— Й гарячково, з тремтінням у голосі.— І де, де він?
— Ну, це теж ціла історія. Бачиш, самі історії... Я довго не міг вчитати... Писано по-нашому, а літери якісь не такі. І деякі слова... Показав учителеві в школі. Тільки сказав, що книжка не моя, а дяка Шматка — жив по сусідству,— боявся, що вчитель забере, мовляв, дяк дає тільки почитать, оце приніс таємно. Вчитель довго гортав, а тоді попросив, щоб я переписував йому в зошити. По п’ятнадцять копійок — за зошит. Дав з десяток шкільних зошитів у кліточку. І щоб я переписував як є, а не по-своєму, тобто, щоб нічого не міняв, не перекладав. А далі я переписав кілька зошитів, не пам’ятаю скільки. Давав він по п’ятнадцять копійок. Останній зошит лишився в мене.
— Чому? — похопився Олег.
— Забрали вчителя... Казали — за СВУ.
— А літопис, літопис? — гарячкував Зайченко.
— Пожди, закурю.— Чорний сидів на землі над розколом, Олег стояв навпроти, обоє важко дихали. Якби хтось побачив їх у ту мить, вирішив би, що віднайшли скарб. Чорний був без кашкета, вітер куйовдив буйну сиву чуприну над зіпрілим чолом.
— Був у мене. А тоді я поступив в училище військове, артилерійське. Я не своєю волею попав у МГБ.
— А чиєю?
— Склалося так. Скінчив училище — саме почалася фінська. І мене — туди. Стояли в Ленінграді пушки осад-ні, виготовлені ще до першої імперіалістичної на заводах Дора у Франції... Чотирьохсотий калібр — свиня поросна в дуло пролізе. Наші не могли пробити лінію Ма-нергейма, і їх туди потягли. Шістнадцять тягачів волокло кожну. Велика Армада, Цусіма... Щоб розпочати з неї стрільбу — треба сутки, вкопати, встановити, снаряди по вузькоколійці подавали. Мене послали першим наблюдателем до першої пушки. Садять, садять, а де падають снаряди — не бачу. Опісля виявилося, що кут падіння снарядів... Одним словом, вона не б’є ближче, як за п’ятнадцять кілометрів. До того з них ніколи не стріляли — снарядів мало і після кожної сотні пострілів треба міняти рубашку внутрішню. А їх нема. Доповідаю я по телефону: — так і так — не бачу. Дивися! А далі кабель телефонний перебило. Пушка ж била по своїх — ізлом фронту. Ну, стрілочника — першого. Зняли ремінь, кубарі зірвали. Сиджу я в буцегарні, жду трибуналу. Капці мені. А тоді заходить один, без знаків... "Жити хочеш?" "А хто не хоче". "Житимеш, тільки поміняєш род військ. І довчишся трохи". Отак і став... Послали в часть. Житуха була,— він захоплювався все дужче й дужче, зголоднів по свіжій людині, не міг зупинитися.— Посилають тебе, скажімо, в полк. Командир полку — майор, і тобі дві шпали в петлицю. Щоб був не в меншім званні, ніж він. Для своїх, енкаведе, ти лейтенант, і зарплатня тобі йде лейтенантська, а для всіх інших — майор. Сопляки, мало хто міг на тій купині втриматись... Куражились. Викликає вночі командирів батальйонів, рот... анкетну звірити. Один прийде — ще нічого, живий, інший, поки доведуть, в штани накладе. Інструкцією вмінялося — втягувати жінок командирів... І в любовниці... Даси., тобто дасть їй двісті кербелів, щоб на чоловіка стукала... Й стукає, курва. Я таким не займався, а куражитися куражився... Дурний був...
Хвилі гидливості й страху перемішалися в Олегових грудях, але їх долала ще одна хвиля — дужча, владніша — спраглої цікавості.
— А літопис, літопис? — квапив.
— Ну... літопис,— роздушив цигарку пальцями в землі.— Як відступали, заскочив я додому. Знав — цінність велика. Все село вже ховалося в плавнях. Нашу хату снаряд колупнув. У тій дірці я й замазав його. А сам подався... В окупацію пляма руда проступила. Брат двоюрідний одбив... Заховав, закопав у сорок сьомому, а сам у Західну подався по хліб. І пропав там...