— А не позростаються? — видихнув з шипінням.— Гангрена?
Заплющив очі^А коли розплющив, дивився вгору. Там на бантині висіло кілька заячих шкурок (Яким зимою ставив у лісі сильця), напівзотлілих, побитих міллю, а також посторонок чи шматок віжок.
— Бачиш бантину? — вказав очима.— Знімеш мене з неї і закопаєш у лісі... Всіх клопотів.
Сказав тихо, але так, що Яким повірив. І подумав, що цей чоловік сповняє все, що сказав. Це було написано й на обличчі — крутому, майже квадратному, з чітким, неначе в кілька змахів витесаним вправним майстром підборіддям, з горбкуватим носом, і в очах, вузько поставлених біля носа, глибоких, чорних; прослизнула думка: "Це було б найкраще. Ніяких кінців", але одразу ж її прогнало почуття сорому.
— Тепер усе... Смикай... за ліву... І подай води. А якщо є — то й горілки.
Тишу горища проломив зойк. Після того, як зламав ноги, закричав уперше. Яким приводив його до свідомості водою з великого мідного питуна. А тоді дав випити горілки, і його несподіваний, жаданий-не-жаданий, на добро чи на лихо, гість заснув.
4
Олег пробудився від стукоту в сусідній кімнаті. Він оглянувся. В єдине вікно кімнати, яка виходила в садок, цідився ранок. Стіни були завішені картинами — верба над водою і під вербою човник, соняшники за тином, гайдамак" в лісі під дубом — либонь, скопійовано з чиєїсь картини, здається, Сластіона, й хоч Олег погано тямив-ся на малярстві, визначив одразу — малювання дилетантське, а от картини і портрети, різані по дереву — кращі, щоправда, в Леніна щока здута, неначе від флюсу, а Корнійчук схожий на містечкового цадика, і Залізняка — то ж, мабуть, він — на коні, з булавою, уявляв іншим.
Ускочивши в штани, в майці, босий, вичалапав до сусідньої кімнати. На підлозі біля столу сидів Василь Гор-дійович — сива кучма волосся впала на лоба,— і з долоні годував якогось птаха, здається, куличка. Намистинкою ока пташина дивилася на свого годувальника й, присідаючи на гузенце, тягла черв’яка.
— Підібрав на березі з перебитою лапкою,— зніяковіло пояснив Чорний.— Дай, думаю... Я без ніг, і воно. Взяв ніжку в лещата, вона й зрослася... Оце вчора скинув патички. Бігає! Нехай ще днів зо два побуде, окріпне, й випущу.— Він оглянувся на Олега й раптом нахмурився. Олег витлумачив те: засоромився за вчорашнє, розсердився на себе: "вивернув душу до печінок перед оцим недовченим горобцем", і поспішив затерти цю мить ніяковості запитанням:
— Це ваші роботи?
Чорний ледь-ледь почервонів. Він був поголений — щоки відливали синявою, в чистій сорочці...
— Та... квецяю і цюкаю. Щоб не здуріти.— І в свою чергу поспішливо перевів розмову на інше:
— Ге, кимариш ти довгенько.-Карась того не любить. Він любить, щоб його ловили рано. Вмивайся, зараз поснідаємо...— й, ухопившись однією рукою за лаву, а другою за стіл, дужо кинув своє худе тіло вгору, підвівся й обіперся на милиці, які стояли прихилені до лави.
Олег не поспішав, розглядався по кімнаті: зачитаний томик Шевченка на підвіконні, плетена з лози, мабуть, саморобна етажерка з книжками, фотографії у саморобних рамках на великій покутній стіні: Василь Гордійо-вич і Лідія Григорівна, обоє у військових строях, Лідія Григорівна у вінку, з кошиком, на кількох фотографіях — лобата довгонога дівчинка.
— А це хто? — запитав Олег.
— Та... коза! Донька,— а в голосі глибоко прихована ніжність: Олег одразу зрозумів, що серце Василя Гордійовича аж плавиться від любові до дочки. — Зараз у Лідиних батьків на Полтавщині. У них корова і великий сад...
Снідали вчорашньою юшкою, підігрітою на керогазі, черв’яки на риболовлю вже були накопані, вудки стояли налаштовані біля хлівчика, Чорний дав Олегові старі брезентові штани та картату сорочку, й повз ще не розквітлі головки маку, крізь запах самосійних конопель в кінці городу в супроводі Дуная — чорного з білими підпалинами пса, пройшли до човна. Дунай провів їх тужним гавкотом; пливли далеко — за греблю, де вчора вудили окунів і щук, за старі стоговища, десь за горою дир-котів трактор, а в лузі тягнувся невеселий косарський ключ. На біловодді їхню путь перевеслували лапками дика качка з каченятами, вони залишали за собою в’юнкі сліди... Пристали в зарічку та подалися широкою стежкою поміж верболозу і молодої олешини.
— Оце ось,— врешті сказав Чорний, і в ту мить десь зовсім близько розлігся такий пронизливий, хрипкий і іржавий скрип, аж Олегові шкрябонуло по душі, а Чорний сахнувся й став білий, неначе полотно. Відтак отямився, матюкнувся: "Зараза цибата, трахнув тебе хтось, чи що — целка мені знайшлася",— над зеленим кипінням верболозів незграбно здійнялася чапля, за нею злетіло ще кілька, а також дві чи три на перший взір ніби недоладні, насправді ж красиві, граційні водяні сови.
— Карасів у мене крадуть...
Болітце було невелике, з усіх боків оточене верболозами, приступне тільки в одному місці,— там, на горбочку, вони й розташувалися. Болітце зеленіло ряскою.
— Ич, затягло,— пробурмотів Василь Гордійович, він поклав на землю милиці, зламав і кинув поверх них кілька лозових гіллячок, Олег примостився навпочіпки. Карасі клювали погано, вицупили їх кілька штук — червоних, золотистих, Чорний підбив і виволік одного великого, завбільшки в добру чоловічу долоню, а далі — наче відрізало. Вже пробилося крізь віття олешин сонце, вимережало химерною мережкою болітце, вже вмовкла, втомившись, іволга, а в металевій сітці хлюпалося сім чи вісім карасиків. Проплив вуж — просто через вудки — обліплений ряскою, здавалося, хтось тягне по болоту жовту мотузку, порозпластувалися, мліючи в сонячному теплі на рясці, жаби, неймовірно великі, завбільшки в дитячий черевик, одна почала полювати за червоненьким поплавком Олегової вудки, її ледве прогнали,— поплавки ворушилися, карасі смоктали черв’яків, але не заковтували гачка, й Олег раз по раз вимахував вудкою впорожні.
— Водить, водить,— буркотів Василь Гордійович,— щоб тебе за пупа водило. Або бери, або пливи... к такій матері.
Вигулькували з верболозу чирята, й, побачивши людей, сполохано втікали у верболіз.
— Нажерся карась ряски... Не буде діла...— сплюнув у траву Чорний.